— Я не буду відставати. Май віру! — сказала Еврідика.
Орфей дійшов до дверей, які вели до життя та свободи.
— Віра! — відповів Орфей, рішуче дивлячись перед собою.
І ось він почав пробиратися кам’яними коридорами та проходами, що повільно підіймалися. Сотні летючих душ навколо впізнавали його та бажали йому удачі, коли він проходив повз них. Дехто налякав його, благаючи взяти їх із собою у Верхній світ, але Орфей відмахнувся від них і рішуче продовжував рухатися своїм маршрутом угору, постійно вгору. Ворота й двері таємничим чином відчинялися перед ним, коли він підходив ближче.
Щоб підбадьорити Еврідику, а насправді, щоб заспокоїти себе, він постійно говорив із нею.
— Ти ще тут, моя люба?
— Все ще тут.
— Не втомилася?
— Я завжди на десять кроків позаду тебе, мій коханий. Довірся мені.
— Ми вже близько.
Справді, за останні двісті чи близько того кроків Орфей відчув, як прохолодний вітерець обвіває його обличчя, а свіже повітря наповнює його ніздрі. Тепер він побачив попереду світло. Не підземне світло очеретяних факелів, смоляних ламп і палаючої олії, а чисте світло живого дня. Він прискорив свій крок і поспішив уперед. Вже так близько, так фантастично близько! Усього через п’ятнадцять, чотирнадцять, тринадцять, дванадцять кроків вони будуть вільні, вільні знову жити своїм життям як чоловік і дружина. Вільні народжувати дітей, подорожувати світом разом. О, всі ті місця, які вони відвідають. Дива, які вони побачать. Пісні, вірші та музика, які він складатиме.
Вхід до печери широко відкрився, поки Орфей крокував далі з радістю й тріумфом у своєму серці. Ще один крок — з тіні на світло.
Він зробив це! Він дійшов до Верхнього світу, сонце гріло його обличчя, а його світло сліпило очі. Ще десять кроків уперед, щоб бути певним, і тепер він може повернутися й узяти свою кохану на руки.
Але ні! Ні, ні, ні і ні!
Орфей цього не помітив, але під час своїх останніх двадцяти чи близько того кроків він перейшов на біг. Еврідика пришвидшила свій крок, намагаючись встигнути за ним, але, коли він обернувся, вона все ще була надто далеко позаду, все ще в тінях, все ще в Царстві мертвих.
Її очі, наповнені жахом і страхом, на мить спіймали його погляд, перш ніж світло всередині неї згасло, і її знову затягнуло в темряву.
З криком відчаю Орфей побіг у печеру, але вона вже летіла від нього на величезній швидкості, вона вже була не з плоті та крові, а знову стала нематеріальним духом. Її нещасні крики відлунювали від стін, поки Орфей наосліп побіг у темряву за нею. Двері та ворота, які відчинилися, щоб дозволити їм вийти, тепер зачинилися прямо перед його обличчям. Він бив по них кулаками до крові, але все було марно. Він більше не чув її криків відчаю, лише свої власні.
Якби він зачекав лише два кліпання ока, перш ніж повернутися, вони б возз’єдналися та були вільні. Лише два удари серця.
Смерть Орфея
Подальше життя Орфея було сумним. Після тривалої другої жалоби він знову взяв у руки свою ліру і продовжував складати пісні, грати та співати до кінця свого життя, але так і не знайшов жінку, яку б покохав так само сильно, як свою Еврідику. Насправді у кількох джерелах повідомляється, що він повністю відвернувся від жінок і ділився тими романтичними почуттями, що ще залишилися в його серці, з юнаками Фракії.
Фракійські жінки, кіконійки, послідовниці Діоніса, були настільки розлючені, що їх обійшли увагою, що кидали в Орфея палиці та каміння. Однак палиці й каміння були настільки зачаровані його музикою, що просто зависали в повітрі, відмовляючись заподіювати йому шкоду.
Зрештою, кіконійські жінки не змогли більше терпіти приниження й образу від того, що їх ігнорували, і в своєму вакхічному божевіллі розірвали Орфея на шматки, вирвавши його кінцівки та відірвавши його голову з плечей118. Золоті гармонії Аполлона завжди протистояли темним діонісійським танцям і дифірамбам.
118 У греків навіть було окреме слово для цього діонісійського розривання тіла, цього шаленого розчленування — вони називали це σπαραγμός («спарагмос»).
Голову Орфея, яка все ще співала, було кинуто в річку Гебр, якою вона випливла в Егейське море. Зрештою вона опинилася на пляжі Лесбосу; там її підібрали жителі острова й віднесли в печеру. Протягом багатьох років люди звідусіль проходили до печери, щоб поставити голові Орфея свої запитання, і вона завжди співала у відповідь наймелодійніші пророцтва.
Згодом батько Орфея Аполлон, можливо, позаздривши тому, що ця нова святиня відбирала популярність у його власного оракула в Дельфах, змусив його замовкнути. Його мати Калліопа відшукала його золоту ліру і віднесла її на небеса, де її розмістили серед зірок у вигляді сузір’я Ліри, яке містить Вегу, п’яту за яскравістю зірку на небосхилі. Його тітки, вісім інших муз, зібрали фрагменти його тіла й поховали їх у Лібетрі, під горою Олімп, де досі над його могилою співають солов’ї.