— Мій шановний царю, — сказав головний посланець, розгортаючи сувій пергаменту, — почуйте слова дельфійського Аполлона: «Щоб задобрити богів, яких прогнівили гріхи міста та марнославство його громадян, вашого сина Фрікса треба принести в жертву».
Почувши це, Атамант зойкнув від жаху. Він був надто засмучений, аби подумати про те, наскільки нехарактерно прямою та однозначною була ця заява від оракула, відомого своїми загадками та двозначністю.
Молодий принц Фрікс виступив уперед.
— Якщо моє життя врятує життя інших, батьку, — сказав він чітким, рівним голосом, — тоді я з радістю піду до жертовного вівтаря.
Його мати Нефела, яка перебувала високо у своєму палаці хмар, почула це і приготувалася втрутитись.
Фрікса з високо піднесеною головою привели до великого жертовного каменя, який багато поколінь стояв на міській площі.
Людські жертви, особливо за участю молоді, тоді вже вважалися варварством, небажаною спадщиною тих часів, коли боги і люди були більш жорстокими. Але боги і люди ніколи не втрачають своєї жорстокості, тож камінь залишили на площі, про всяк випадок.
Високо на даху стояв королівський гвардієць, який почав бити в барабан. Якщо юнак вже мусив померти, то краще зробити з цього гарне шоу. Жінки Беотії прикладали до очей клаптики лляної тканини й голосно плакали. Діти, які ніколи не мали привілею бути свідками такого ритуального вбивства, тягнулися вперед, щоб краще все побачити.
Атамант вив і бив себе в груди, але всі жителі міста страждали від голоду. Слова оракула були ясними, тож потрібно було принести жертву.
Верховний жрець, одягнений у біле, ступив уперед, тримаючи в руці церемоніальний ніж із сяючого срібла.
— Хто віддає цю дитину господу Зевсу?
— Ніхто, ніхто! — голосив Атамант.
— Я віддаю себе сам! — твердо сказав Фрікс.
Юна Гелла, яка не відпускала руку свого брата з тієї миті, як він зголосився принести себе в жертву, тепер подала свій голос:
— Я помру разом із братом!
Іно мало не обійняла себе.
«Все вийде навіть краще, ніж я сміла сподіватися!» — подумала вона.
— Ні! — вигукнув Атамант.
Міцні руки схопили обох дітей і поклали їх на жертовну плиту.
Коли жрець підняв свій ніж і вже тримав його напоготові для удару, з неба почувся голос:
— Стрибайте на його спину, Фріксе! Швидко, Гелло! Тримайтеся міцно!
Із хмар спустився золотий баран. Він приземлився на камені перед Фріксом і Геллою, які, підкоряючись наказу своєї матері, вчепилися в його густу шерсть і стрибнули вперед, на спину тварини. Вони знялися в повітря ще до того, як жрець, їхні охоронці, Іно чи хтось інший устигли відреагувати123.
123 Можливо, ви пам’ятаєте, як у Книзі Буття Бог випробовував патріарха Авраама і наказав йому принести в жертву його сина Ісака. У той момент, коли ніж Авраама опускався, Бог показав йому барана, який заплутався в сусідніх кущах, і наказав йому вбити тварину замість сина. Одна з версій історії про Іфігенію та Агамемнона, яка дала поштовх Троянській війні та її трагічним наслідкам, є ще одним прикладом цієї міфеми, але ще не настав час для цієї конкретної історії.
Фрікс і Гелла трималися за його золоте руно, поки баран летів на схід над вузькими протоками, що відокремлюють Європу від Азії. І тут порив вітру та раптовий швидкий поворот барана змусили Геллу впасти з його спини. Фрікс марно кричав, щоб тварина зупинилася. Він із жахом поглянув униз і побачив, як його сестра впала й розбилась об води протоки, яку греки назвали на її честь Геллеспонтом, або морем Гелли124. Шокований Фрікс плакав гіркими слізьми в руно, поки золотий баран летів далі на схід, до Припонтиди, або Мармурового моря, і над Босфором, доки вони не побачили блискучі води великого внутрішнього моря, яке ми сьогодні називаємо Чорним морем, але тоді для греків воно означало зовнішню межу того, що було цивілізованим і грецьким. За його берегами жили незнайомці, варвари та божевільні жителі східного краю світу, тому воно було відоме їм як Недружнє море, Вороже море чи Море ворожнечі125. Коли вони пролітали повз Кавказькі гори, Фрікс зміг розрізнити оголену, обгорілу на сонці фігуру Прометея, закутого в кайдани та розпластаного на скелі. Над ним промайнула тінь орла. Фрікс знав, що той летить, аби поласувати печінкою Прометея — тортури, які титан терпів щодня126.
124 Тепер ці протоки відомі як Дарданелли, що є ще однією назвою, яка походить від персонажа грецьких міфів — у цьому випадку Дардана, сина Зевса та Електри (однієї з семи небесних сестер, відомих як плеяди). Дардан був батьком Троса, засновника Трої; саме через нього Гомер іноді називає троянців «дарданцями».