«Надзвичайна швидкість для такої тендітної старенької», — подумав він.
Ми мали відразу здогадатися, що це ніяка не тендітна старенька, а сама богиня Гера в одній зі своїх улюблених масок. Цариця небес дуже добре знала, що Ясон прямує до Іолка, щоб відібрати королівство у свого дядька, того самого Пелія, який так обурливо й непростимо осквернив один із її храмів. Гера хотіла впевнитися, що ворог її ворога гідний її підтримки та захисту. Його покірна ввічливість біля річки підтвердила, що він гідний. Відтепер вона робитиме все можливе, щоб допомогти йому. Та сама Гера, яка на кожному кроці намагалася випробовувати й мучити Геракла, тепер на кожному кроці намагатиметься направляти й підтримувати Ясона. Проте її мотивом, що було типовим для Гери, тут виступала не любов до Ясона, а ненависть до Пелія.
Коли жителі Іолка побачили, як у бік ринку крокує надзвичайна постать Ясона з його леопардовою шкурою, хвилястим волоссям і вражаючими м’язами, вони відразу зрозуміли, що це хтось, на кого варто звернути увагу. Гінці з палацу хутко побігли шукати свого володаря і царя Пелія, який завжди любив бути найпершим із усіх, хто отримує важливі новини.
Він сидів за столом із мапами у своїй великій залі, плануючи проведення ігор на честь свого батька Посейдона.
— Незнайомець? — запитав він. — Що за незнайомець? Опишіть його.
— Він прийшов із якогось села, — сказав один гонець.
— У нього золоте волосся, наш великий царю, — сказав другий.
— І довге. Спадає на його спину, — зітхнув третій.
— Він носить шкуру лева.
— Ем, насправді це леопард, а не лев.
— Ні, я майже впевнений, що це лев.
— На тій шкурі можна побачити плями...
— Відмітки, так, але я б не назвав їх «плямами». Леви мають...
— Дякую! — перервав їх Пелій. — Цей незнайомець носить шкуру якогось великого кота. Гаразд. Є ще щось?
— Це з легкістю може бути і рись.
— Або, можливо, бобкет.
— Бобкет — це теж рись.
— Справді? А я думав, що вони різні...
— Досить! — Пелій ударив кулаком по столу. — То він високий чи низький, темний чи світлий? Який?
— Світлий.
— Високий, дуже високий.
— І він кульгає.
— Ну, я б не назвав це кульганням, — сказав другий герольд.
— Таж він кульгавий, чоловіче! — заперечив перший.
— Так, але це тому, що, якщо ти помітив, у нього лише одна сандалія, тож, природно, під час ходьби він трохи хилиться на один бік...
— Що ти сказав?
— Гм, мій пане, просто це більше схоже на нахиляння, ніж на повноцінну кульгавість...
— Так, ваша величносте. Я б назвав це, можливо, легким нахилом.
Пелій схопив другого вісника за горло.
— Ти щойно сказав, що він носить одну сандалію?
— Так, мілорде, — видихнув герольд, а його обличчя побагровіло.
Пелій відпустив його й повернувся до інших.
— Ви всі це бачили?
Вони кивнули.
Страх захопив серце Пелія. Незнайомець із села в одній сандалії! Що він може зробити? Напасти або ув’язнити гостя міста означало б порушити закони гостинності, священні для Зевса та Нефели...
Нефела! Згадка її імені пробудила в розумі Пелія одну ідею.
Він вийшов на ринкову площу, де побачив, як Ясон п’є з фонтана, оточений натовпом захоплених дітей. Так, не могло бути ніяких сумнівів. Ліва нога чоловіка була невзута, боса. Гола, як правда.
— Ласкаво просимо, незнайомцю! — спромігся видавити з себе Пелій у, як він сподівався, люб’язній і водночас досить величній манері. — Що привело вас до нашого королівства?
— Це справді «наше королівство», дядьку, — сміливо відповів Ясон. У своєму підході до Пелія він вирішив бути відвертим з самого початку.
— Дядьку? — У Пелія було багато братів, сестер, племінників, племінниць та двоюрідних братів і сестер завдяки численним шлюбам його матері Тіро. Але вживання такого слова цим незнайомцем в одній сандалії вселяло в його серце жах. Оракул попередив його, щоб він остерігався не лише чоловіка в одній сандалії, а й також свого родича, людини своєї крові.
— Так, Пелію, сину Тіро, — сказав Ясон. — Мене звати Ясон. Мій батько Есон — син Тіро та Кретея, колишнього царя Іолка. Есон — законний правитель цього королівства. Я прийшов, аби забрати наш спадок. Усе, що ви здобули за ці роки узурпації влади, можете залишити собі. Уся худоба, скарби, будівлі та землі належать вам. Але відтепер це моє королівство, і ви мусите звільнити моїх батьків із ув’язнення.
— Ах, — сказав Пелій, обіймаючи Ясона за плечі. — Ласкаво просимо, племіннику. Ти прийшов якраз вчасно.
— Справді?
— Ця земля належить тобі по праву, Ясоне, звісно, що так воно і є. Я правив замість тебе, але тепер, коли ти тут, я з задоволенням відійду вбік, тільки... — Він трохи розгублено замовк.