Ясон був готовий до цього:
— Зараз! — крикнув він Орфею, який стояв високо на передньому покладі. Той узяв свою ліру й почав співати свою власну пісню.
Два найспокусливіші звуки у світі змішались. І музика Орфея, перебуваючи ближче до аргонавтів, перемогла. Саме для цієї нагоди він приберіг особливу пісню, найдосконалішу пісню зі свого репертуару. Ясон та інші члени команди відвернулися від сирен, що сиділи на своїй скелі, й дозволили акордам ліри Орфея та піднесеним тонам його голосу увійти в їхні голови та серця.
Лише один член екіпажу виявився несприйнятливим до конкуруючих звуків ліри Орфея. Сицилійський цар на ім’я Бут був завербований виключно за його надзвичайну майстерність у поводженні з бджолами. Щоразу, коли «Арго» мав нагоду причалити до берега, він вирушав углиб країни, аби добути мед, що давало екіпажу можливість підсолодити свої часто неапетитні пайки. Пісня сирен, пізніше ніхто так і не зміг пояснити чому, подіяла на нього сильніше й нестримніше, ніж на будь-кого іншого на кораблі, і, вирвавшись із рук товаришів, він кинувся за облавок і поплив до їхнього острова.
Ніжна краса музики сирен була обернено пропорційна злій жорстокості їхньої мети. Вони співали, щоб зачарувати моряків — птахів і представників дикої природи також — і заманити їх на скелясті схили свого дому. А тоді вони стрибали зі своїх скель на розбиті кораблі та ласували заціпенілими членами їхніх екіпажів. Конкуруюча пісня Орфея розчарувала їх, але коли вони побачили Бута, який борсався на хвилях, вони знали, що того дня вони не залишаться без їжі.
Однак навіть у цій невеликій закусці їм було відмовлено. Афродіта спустилася вниз, витягла Бута з хвиль і віднесла його до міста Лілібе на його рідному острові Сицилія176.
176 Лілібе (або Лілібеум) — це сучасне італійське місто Марсала, відоме своїм медово-солодким вином. Бут і Афродіта стали коханцями. Деякі кажуть, що це було приблизно в той самий час, коли вона крутила роман із Адонісом, і що вона зробила це лише для того, щоб викликати в Адоніса ревнощі. Вона народила Буту сина Ерікса, який виріс і став одним із найкращих боксерів свого покоління. Однак він був недостатньо майстерним, щоб пережити поєдинок із Гераклом. Навіть у свої пізніші роки життя великий герой був занадто сильним для Ерікса. Він убив його одним ударом. Безсумнівно, будучи Гераклом, він був сповнений докорів сумління і намагався знову зібрати його докупи.
Щойно «Арго» відплив від Скелі сирен, Ясон опинився перед важким вибором. На заході лежав канал, який проходив між домівками двох грізних чудовиськ Скілли та Харібди.
Скілла була жахливим шестиголовим монстром, який нахилявся зі скелі, щоб схопити та з’їсти шістьох членів екіпажу будь-якого корабля, який проходив надто близько до неї. Але спробуйте відійти надто далеко від її скелі, і ваше судно затягне на територію Харібди, швидкого й бурхливого виру, який може засмоктати цілий корабель.
Натомість Ясон наказав Анкею відхилитися від курсу, щоб повністю уникнути Скілли та Харібди, але цей маневр привів їх до іншої небезпеки — сумнозвісних Планктів, або Блукаючих скель177. Це були бурхливі води біля гори Етна, чия лють змушувала їх грізно пінитися та вирувати між небезпечними рифами, киплячи полум’ям і димом.
177 Планети також є «блукаючими каменями» — вони отримали свою назву від того самого грецького слова πλανήτης («планітіс»), що означає «той, що блукає». Перші астрономи помітили їхню відмінність від інших небесних тіл, коли спостерігали за тим, як вони начебто безладно блукають небосхилом, і назвали їх planetes asteres, тобто «блукаючі зірки».
Щойно «Арго» потрапив у їхню течію, дороги назад уже не було. Анкей з усіх сил намагався втримати керування кораблем, поки їх кидали хвилі у напрямку чорних вулканічних валунів. «Арго» був великим кораблем, але тепер він здавався лише іграшковим човником, який мчить крізь спінені білі пороги178. Крізь гуркіт течії Ясон почув буркотливі тони носової фігури. Коли він нарешті зміг розібрати, що вона каже, він розвернув Анкея до себе й закричав йому на вухо:
178 Або як «Тисячолітній сокіл», який намагається пройти крізь поле астероїдів.
— Не намагайся кермувати! Відпусти!
— Що?
— Відпусти румпель. Просто відпусти!
— Ти з глузду з’їхав?
— Роби, як я кажу!
Анкей послухався. Якщо казати чесно, то керувати румпелем у цій ситуації було все одно, що намагатися впіймати тигра за хвіст, тож він був більш ніж радий відпустити його й віддати свій дух на волю небес.