Клото сплела нитку життя Мелеагра і заявила, що хлопець буде шляхетним. Лахесіс відміряла його життя, витягнувши нитку з веретена Клото. Вона передбачила, що всі, хто його зустріне на своєму шляху, будуть вважати Мелеагра хоробрим. Атропа відрізала нитку і оголосила, що, незважаючи на всі прогнози її сестер, вона знає, що ця дитина житиме лише доти, поки не згорить центральне поліно в цьому каміні.
— Що ти маєш на увазі? — запитали Лахесіс і Клото.
— Коли це поліно згорить, і його більше не стане, — відповіла їм Атропа, — тоді не стане й Мелеагра, сина Ареса, Ойнея і Алтеї!
Усі троє радісно зареготали й зникли в нічному повітрі, співаючи:
Життя Мелеагра закінчиться вмить
Коли його поліно повністю згорить.
Алтея широко розплющила очі. Чи могла вона справді це почути, чи це був якийсь божевільний сон? Вона встала з ліжка й підійшла до вогню. У центрі вогнища справді лежало велике поліно. Навколо нього вже танцювало полум’я, але воно ще не встигло повністю загорітись. У її гарячковій уяві цей шматок дерева своїм розміром та формою нагадав їй новонароджену дитину. Нагадав її власного сина Мелеагра! Вона витягла поліно і швидко опустила його в мідний чан з водою, який стояв та грівся біля вогню. Полум’я згасло з шипінням. А немовля весело булькало в своїй колисці.
Що їй тепер робити? Вона загорнула цю колоду в пеленку й поспішила вниз до однієї з найменш відвідуваних та використовуваних підвальних кімнат у палаці, кімнати з земляною підлогою, де вона змогла якомога глибше закопати поліно. Її син міг би померти за п’ять хвилин, якби вона нічого не зробила. А тепер він може жити вічно!
Отже, ми маємо картину калідонського палацу царя Ойнея та цариці Алтеї, за стінами якого біснується кабан-мародер. Їхній спадкоємець, високий, сильний, шляхетний і хоробрий принц Мелеагр — тепер вже дорослий — живе разом із ними, певна річ, як і його шість сестер, яких звуть Горга, Меланіппа, Еврімеда, Деяніра210, Мотона і Перімеда, та його дядьки, чотири брати Алтеї, Токсей, Евіпп‚ Плексіпп та Евріпіл, відомі як Тестіади. Тестіади були чудовими мисливцями, але вони добре розуміли, що для того, аби загнати в кут і зловити таку величезну й жахливу здобич, як Калідонський вепр, їм знадобляться всі члени того великого мисливського загону, які відгукнулися на заклик Ойнея.
210 Та сама Деяніра, якій судилося відіграти доленосну роль у житті та смерті Геракла.
Але що це відбувається? — дядьки гучно розреготалися, коли висока жінка, одягнена в шкури тварин, із мисливським луком за плечима й гончими псами біля її ніг увійшла до палацу й кинула спис у стіну, щоб заявити про своє право приєднатися до мисливського загону.
Мелеагр кинув усього один погляд на цю струнку, люту, засмаглу, підтягнуту й прекрасну дівчину і миттєво закохався в неї211.
211 Але Мелеагр уже був одружений з дуже красивою дівчиною з ім’ям Клеопатра (вона не пов’язана з тією, яку ми всі добре знаємо), донькою принца Іда та принцеси Марпесси.
— Якщо вона хоче приєднатися до нас, то я не буду заперечувати.
Дядьки Мелеагра почали глузливо улюлюкати.
— Дівчата не вміють кидати спис, — насміхався Токсей.
— Дівчата не вміють бігати по прямій, щоб не наштовхнутися на дерева чи не спіткнутися об них, — фиркнув Евіпп.
— Дівчата не вміють стріляти з лука, щоб тятива не відскочила й не вжалила їх в обличчя, — посміхнувся Плексіпп.
— Дівчата занадто ніжні, щоб убивати, — глузував Евріпіл.
— Перевірмо, — сказала Аталанта, і від звуку її темного, пульсуючого, проте владного голосу Мелеагр закохався в неї ще сильніше.
Вона підійшла до вікна.
— Бачите ті три дерева? Хто з нас першим зможе випустити стрілу в кожен стовбур?
Дядьки приєдналися до неї біля вікна й простежили за її поглядом до далекого ряду з трьох осик, що похитувалися на легенькому вітерці.
— Можеш подати сигнал, — сказала Аталанта Мелеагру. Мелеагр підвів руку і опустив її.
— Вогонь за бажанням! — крикнув він.
Тестіади почали витягати стріли зі своїх сагайдаків і натягати свої луки, але...
Шух, шух, шух!
Три стріли миттєво вилетіли з лука Аталанти, і ось вона вже стояла спиною до вікна, склавши руки на грудях, а на її обличчі грала глузлива посмішка. Мелеагр та його дядьки дивились їй через плече у бік дерев. У кожному з осикових стовбурів стирчала стріла, причому точно по центру.
У цьому гарячковому поспіху, намагаючись якомога швидше натягнути тятиву, Плексіпп впустив свій лук, який зі стукотом упав на підлогу. Йому не подобалося, коли його виставляли схожим на незграбну дитину.