— Ну-ну, скажіть, що ж ви таке побачили?
— Ой, пані Павлово, пані Павлово, ви, мабуть, не уявляєте собі, як то рисковно пускати в хату кота з вулиці! Таке стерво всюди лазить і всяку чуму, всяку заразу за собою носить. Ану, не дай Біг, якби котре з них було скажене?.. Тоді могло б, як ніщо, і ваших котусів заразити скажениною і навіть нас покусати! Хоч і так не знати, що ще з того всього може бути!
— Ой, Матко Найсолодша Милятинська! — сплеснула руками пані Евдокія. — Пане Максю, та що ви таке говорите! А сохрани і заступи нас Господи від такого горя!
Перший удар був добре вимірений: в серці пані Евдокії засіялись зеренця тривоги, сумніву. Та все найтяжче невблагана доля тільки їй готовила…
***
Була неділя. Ранок. В кухні — теплий, домашній настрій. В носі приємно вертиться милий, незабутній запах свіжозапареної кави з цикорією «Пражінь». Я похапцем споживаю сніданок, щоб не спізнитися на екзорту. Наша господиня, пані Евдокія, втиснула свою огрядну фігуру в дзеркало — вона теж шикується до церкви і відповідно причепурюється. Мій неоцінений пан інструктор щойно проснувся, а тепер нагнувся над мушлею водотягу і з нагоди святочної днини основно й голосно полоще зуби. Наші кохані котусі розсілися мальовничою групкою на підлозі посеред кухні і вигріваються в ранішньому промінні сонця, що рясно ллється крізь недавно вибите і досі ще не вставлене вікно.
За вікном — чудове літо, щебече по городах боже птаство, весело гомонять діти, бджоли, радіоприймачі та міські трамваї й урочисто дзвонять дзвони в святинях королівсько-столичного міста Львова.
Власне, господиня наша, убравши старомодний і пернастий, немовби гренадерський, капелюх, розганялася вийти з хати, як тут мій неоцінений пан інструктор замахав на неї руками і головою, мовляв, щоб підождала. Промовити слова він поки що не був спроможний, бо саме, подавшись плечима назад, галасливо полоскав рота і мав повну горлянку води, що клекотіла в ній, як у чорториї Ніяґари.
Пані Евдокія пристанула.
— А що там таке, пане Максуню?
Пан Максуньо, немов той тритон, випустив з рота потужний струмінь води в мушлю, випростав крижі і витягнув із задньої кишені штанів щербатий гребінець.
— Так, пані Павлово, — промовив і прибрав при тому незвичайно серйозний вигляд. — Я довго мовчав, довго таївся зі своїми думками, довго давив у собі все те, що мучило мене, хвилювало. Але ж далі мовчати несила! Втім, правди не затаїти! Чи тепер, чи в четвер, вона вийде наверх, як та крадіж у м’ясарні пана Бабачка. Прикро мені і боляче, пані Павлово, слово чести, дуже прикро, та годі: ви мусите знати всю правду!
Під нашою господинею поволеньки підкосилися коліна, вона спотикнулась і важко, дуже важко присіла на крайчику постелі. Дебелі руки, обмотані чорною вервицею, налякано притулила до не менше дебелих грудей.
— Йой, Матко Найсолодша! А що ж би воно таке могло бути?
— Пані Павлово, — продовжував пан Макс, з немалими труднощами розчісуючи гирю, — ми є, славити Бога, християни та практикуючі греко-католики, тому нам не слід давати віру всяким забобонам, всяким суєвірним вигадкам про духів, опирів та інші страховища. Однак, як вам скажу, пані Павлово, скажу вам, як студент прав та будь-що-будь інтеліґент, людина з щойно розпочатою високою освітою, що поза нашою вірою і розумом існує щось таємниче, нерозгадане, щось, що криється поза межами нашого світосприймання. Як вам, може, відомо, а може, й невідомо, є на світі люди, що вірять у мандрівку душ. По-латині це називається «реінкарнація», по-грецьки «метапсихоза», але вас, пані Павлово, ніхто не розіпне на хресті, якщо ви не вб’єте собі в тямку однієї чи другої премудрої назви чи забудете на амінь обидві. Теорія про мандрівку душ лягла в основу брамансько-буддійської релігії, що її почитають, між іншими, мешканці Індії, народ, що засадничо не носить штанів, а парадує в самих підштанках. Оті індуси вірять, що душа померлої людини входить в собаку, в кота, в свиню чи в іншого крокодила, і так ступнево чимчикує собі з одної скотини до другої, поки це їй не набридне, а відтак знову вселяється в людське тіло.
— Йой, та що ви кажете?!
— А бігме, Боже! І тепер так, прошу пані: коли, скажімо, з небіжчика влізе в тваринку душа чесної людини, то ця тваринка теж буде добра, лагідна, пожиточна. Та коли в тварині закватирується душа такого горлоріза, як опир з Діссельдорфу, або наш Цибульський, що порізав наречену на сімдесят сім кавальців, то тоді така тварина стає гіршою від чорта! Розуміється, я досі кпив собі з отих вірувань, уважаючи їх за байки, аж тут, у вашій хаті, — так, пані Павлово, у вашій хаті! — я переконався, що це правда. Пані Павлово, є на світі тварини, що мають в собі злого духа!