— Це ж і є те, чого я боюся. Пане Максе, на вас моя єдина надія. Рятуйте честь парохії! Ви маєте всякі зв’язки з різними елементами…
— Прошу сюди, отче. Прошу до покою.
Обидва зникли за дверима так званого «покою», і дальшої їх розмови я не міг ні почути, ні підслухати. Але моя уява зразу стала гарячково працювати: «Вкрали золотий годинник!», «Ґранда, якої світ не бачив!», «Війна між Городком і Знесінням!». Го-го, — подумав я собі, — тут кнується якась грубша авантюра.
Поки я вспів це подумати, мій неоцінений пан інструктор випав бігцем з покою, вже в черевиках і в краватці, на ходу розчісуючи повісмо волосся на голові. Наш парох поспішав за ним, підбігаючи і напоминаючи його, теж на ходу:
— Пане Максю, зробіть це для мене і для добра парохії! Я вас дуже прошу!
— Зроблю все, що в моїй силі, хоч не ручуся за успіх. Ну, спробую.
Через кухню тільки перешуміли і вже були надворі, а я ще зачув, що о. Володимир і там лебедів: «Пане Максю, я вас дуже прошу!» Моєї приявности в кухні отець парох, здається, і не запримітив, хоч я двічі поцілував його в руку: коли він увійшов до кухні і коли виходив.
Ця несподівана подія геть перекреслила мої празникові пляни. Я вже не йшов під вікна парохіяльного будинку підглядати, як отці празникують, не тягнуло мене під церкву, де мої ровесники облягали будки з прецлями, мороженим і цукерками. Не вабила мене більше своїми чарами площа Робітничого Спортового Клюбу, де крутилась карузеля під музику катеринки.
А втім — той карузельний спорт абсолютно не оплачувався: перекрутишся раз на дерев’яному конику і мусиш потім за те через півгодини попихати дрючок, щоб ціла та старосвітська машинерія рухалася.
Ні, ні! Якийсь таємний голос шептав мені — не відходити задалеко від хати, бо вона готова стати незабаром ареною надзвичайних подій! Що вони будуть надзвичайні — в цьому я мав стовідсоткову певність: куди лише замішалася особа мого інструктора, пана Макса, там обов’язково мусіло вискочити щось несамовите.
Ну, і вискочило!
2
Розбудив мене легкий гамір на подвір’ї…
Так, треба признатись, що, вичікуючи «надзвичайних подій», я в звичайний спосіб задрімав, кучкуючи на «недокінченій симфонії». Був тихий літний вечір на Богданівці. Празниковий ярмарок поволі ущухав. Але в будинку парохії ще рясно горіли вікна, ще там комусь співали «многолітствіє», а потім «Крилець-крилець» напереміну.
Правда, вже трішки хриплими голосами.
Тим часом у півсутінку вечора під нашу хату наближалися три постаті: два отці духовні і мій неоцінений пан інструктор. Отут, звичайно, я мусів рішитися на один сміливий крок, який раніше уплянував: сховатися в шафу з убранням. Я так і передбачав, що в обличчі подій, які назрівали, присутність такого свідка, як я, буде не на руку цим трьом дорослим особам, і що пан Макс просто візьме мене за боже пошиття та й викине з хати.
Саме тому я заздалегідь пішов у «підпілля».
З шафи крізь легенько відтулені двері я міг цілком добре бачити кожного, хто сидів чи стояв до мене лицем. Отже, насамперед побачив о. Каштановича, а радше його чорну бороду і рум’яне та трохи сердите обличчя. Наш парох о. Володимир сів обернений плечима до шафи, але я зараз пізнав його по лагідному і немовби стривоженому голосі.
Панотці посідали за стіл, а мій неоцінений пан інструктор тим часом замкнув вікно і щільно засунув фіранку.
— Здається, ми досить добре законспіровані, — сказав пан Макс. — Ви, отче-парох, розуміється, не розбубнили цього випадку?
— Абсолютно — ні! Ніхто не знає, куди ми пішли. Я сказав панотцям, що йду підпровадити отця професора до трамваю.
— Ясно, що ніхто не сміє знати! — додав від себе о. Каштанович, нервово шарпнувши бороду. Потім попросив склянку води, казав, що має спрагу…
— І мені язик присох до піднебіння, — пожалівся наш о. парох цитатом із св. Письма.
Помітно було, що обидва отці хвилюються, подібно як і я в шафі, вичікуючи надзвичайних подій.
Пан Макс подав їм по склянці води і важко сів на «недокінчену симфонію»:
— За десять мінут повинні тут бути, — сказав.
— За десять мінут?
— Так, отче професоре. Під’їдуть своєю машиною. Я мусів заручити своєю головою, якщо вона взагалі має якусь вартість, що ми їх не всипемо і не впакуємо в халепу. Втім, я думаю, вони обставили, мабуть, вулицю своїми людьми… Це ж приїжджають дві грубі шишки!
Отець парох поквапно проковтнув лик води:
— То хто, кажете, приїде, хто?
— Йосиф Бик і Шмалємберґ.