В будинку заряджено стан облоги. Дві брами бувшого палацу князів Любомірських забарикадовано столами, бочками, белями паперу. У всіх важливих пунктах, а переважно у вікнах і на даху, за коминами, зайняли позиції оборонці, узброєні в повиривані кістки з бруку, цеглини, дрючки та залізні ломи. Друкарі приготовили собі кіблі з розтопленим оливом (яке постійно підгрівали) достоменно так, як у середньовічних часах, під час татарської облоги.
Штурм на «Просвіту» почався з Ринку, а головна атакуюча колона формувалась під Ратушем, коло ампірової криниці Діяни, де часом на Йордан святили воду.
В тому самому місці 16-го червня 1578-го року покотилась з-під катівського топора буйна голова отамана Івана Підкови. Хронікар записав, що в тому моменті, як кат махнув сокирою, завалився дах на Ратуші.
Інша група корпорантів пробувала сфорсувати бічну браму від Руської вулиці, що їй подекуди вдалося осягнути, а навіть успішно підпалити купу сміття. Та зустрівшись з «гарячим» привітанням друкарського цеху, напасники відступили.
Наступ від Ринку продовжувався кількома хвилями, кожночасно підкріплений несамовитим рейвахом: «Гурра! Бій кабануф-гайдамакуф-такіх синуф!» — але від цього крику старі мури «Просвіти» не хотіли розпастися, як мури Єрихону, тяжка брама держалася цупко на ржавих завісах, ну, та й оборонці теж не шкодували нагромадженої муніції.
Ззовні будинку розгравались гомеричні сцени, які багато де в чому нагадували безсмертну главу з «Тараса Бульби» — облогу Дубна запорожцями. З тим, очевидячки, додатком, що тут ролі були відвернені, бо поляки облягали нас. Йшла завзята перепалка на язики між облягаючими й обложеними. Поляки здолу кричали: «Україньци за Збруч!», а наші згори через вікна відповідали їм: «Ляхи за Сян!» або: «За Сян, ляше, бо тут наше!» — при чому частенько згадувано материнство в сполуці з деякими дієсловами «діяльної» і «страждальної» форми.
Якийсь дядько з провінції у вишиваній сорочці гукав з вікна другого поверху: «Гей, панове-студенти, то ви ще такі темні, що хочете «Просвіти»? — Ходіть-но ближче, ми вас просвітимо!»
Розуміється, не одного тоді «просвітили». Каретка швидкої допомоги збирала багате жниво, зрештою, по обох боках барикади. Потім наша преса писала, що «у вандальському погромі «Просвіти» і редакції «Діла», якому міг приглядатися через вікно з Ратуші президент міста Львова, брала участь тисяча студентів». Не знаю, чи було їх рівно тисяча, може, на один більше або на один менше, знаю натомість зовсім певно, що в геройській обороні нашого Альказару взяв активну участь мій неоцінений пан інструктор.
Вже надворі стемніло, як він вернувся додому з потужною ґулею на голові, в пошарпаній, закривавленій сорочці, але в бойовому настрої.
— Так, народній приятелю, — сказав, прикладаючи мокрий рушник до лоба. — Ти лише все бистро обсервуй і бери на розум, бо колись надійде такий час, що й ти обриватимеш такі ґулі за національні інтереси. Поки що пошукай мені в шафі чистої сорочки, хоч не мусить бути обов’язково нова, бо її, здається, спіткає така сама доля, як цю, яку приніс у стряпцях додому.
— То ви знову йдете на війну? — питаю.
— Так, народній приятелю. З нинішним вечором міняємо воєнну тактику — йдемо в протинаступ, яко же сказав один великий генерал, що наступ — це найкраща оборона. Якби я до ранку не вернувся, то ви тут мною не турбуйтесь, що мені щось погане сталося: я напевно буду в шпиталі або в криміналі.
Справді ще того самого вечора стали творитись дивні містерії на вулицях Львова, зокрема в сусідстві так званого студентського Корза, чи то пак Променади, на вул. Льва Сапіги. Тут бо щовечора панове-корпорантики шумно й бундючно парадували в перебакирених на чубку голови корпорантських шапочках, з товстими палюгами-«паперівками», завішеними в кожного на лівій руці, бо права тримала «де-пахе» панянку.
І кожний з тих панів був удекорований символічною відзнакою — «мечиком» Болєслава Хороброго, на пам’ятку, мовляв, як той славний круль загнався був аж до Києва і там вищербив свій меч на Золотих Воротах.
І ось, в той пам’ятний вечір, на Корзі почалася якась метушня: студентики лишали своїх дам напризволяще, серед вулиці, збиралися в купки, кидалися від одної брами до другої, вискакували звідтам з криком та прокльонами, формувалися в більші ватаги й розбігались по сусідних вуличках… І так незабаром ціле Корзо спорожніло.