Падали короткі тихі накази, мелькали і гасли електричні ліхтарки. В усіх напрямках розіслано стійкових, які через побігущих-кур’єрів мали доносити команді про те, що діється в терені.
На кур’єрів добровільно зголосились і ми обидва з Адаськом, але пан Макс нагнав нас додому спати, обіцяючи златати нам сидження, коли не змиємось йому з очей. Так що ми були примушені відійти в підпілля й заховатись між клюмбами сухих квітів перед будинком читальні.
В реєстрі подій, що потім наступили, слід відмітити ще й те, що коло 9-ої години вечора з трамваю числа 8 висипалась купка перестрашеного люду, в більшості побожних бабок, що брали участь в Листопадовій Панахиді в храмі св. Юра.
Розповідали одне наперед одного несамовиті історії! Що після панахиди корпоранти вдерлись на подвір’я катедри, змасакрували вірних, знищили митрополичу палату, хотіли вбити Митрополита, та не могли його знайти, бо сховався в підземеллях, тож вдерлися до церкви і скинули з кам’яного трону статую Папи Пія IX! А тепер ціла та банда на дві або й три тисячі розбишак суне просто на Богданівку!
— Не дуже-то я вірю в той погром та інші голодні кавалки, — сказав пан Макс до свого ад’ютанта пана Мельника, — в страха бувають великі очі, але для всякого случаю, як каже пісня про Нечая, треба нам бути напоготові.
Свистом дав знак активістам, і хлопці стали подавати один одному обережно, з рук до рук, якісь круглі й чорні яйця і розпихали їх по кишенях та за пазухи.
— То гандґранати! — шепнув мені на вухо Адасько.
По Богданівці повіяло грозою. Штори крамниць і ресторанів із лоскотом засувалися, гасли світла у вікнах, прохожі підбігали трухцем і щезали в челюстях будинків. «Шимони» замикали брами.
Німа лиховісна тиша повисла над історичним передмістям Богданівкою…
І тоді заломився на дусі пан професор Мурський.
Нікому, звичайна річ, і не снилося б мобілізувати пана професора до активної рукопашної боротьби з надтягаючим відвічним ворогом. Штаб оборони Богданівки повністю задоволила його запальна промова на академії, після чого, сплативши свій довг на жертівнику Батьківщини, пан професор міг би з чесною совістю відмаршувати з радником Табачинським на партію преферанса або й навіть лягти у тепле ліжко і зачитуватись Цицероном в оригіналі.
Все це так… але ж недавно ще пан професор горів світильником незгоряючим перед усім народом, ще перед годиною, кажу, поривав народ на ворога крилатими фразами, карбуючи в серцях і сумліннях передміщан святі Франкові заповіти:
«Кожний думай, що на тобі
Міліонів стан стоїть!
Що за долю міліонів
Мусиш дати ти одвіт!»
Як же ж тепер йому, світильникові народньому, кластися в тепле ліжко з Цицероном або йти заграти собі улюблену «мізерку», коли тут якраз настає один з великих моментів, в якому, може, і «важиться доля величезної війни»?..
І бідний професорина, що, за клясократичною теорією В’ячеслава Липинського, аж ніяк не зачислявся до породи лицарів-хліборобів та й взагалі не грішив якостями бойовика, рад-не-рад, примусив себе залишитись на барикадах, щоб відіграти тут ніяк йому не підходящу ролю героя.
От і метушився тепер поміж справжніми бійцями і заваджав тільки хлопцям, крутився, мов тріска в ополонці, сям і там, переносив якісь камінчики з купки на купку, спотикаючись у темряві і падаючи просто на ніс, при чому вся його жалісна фігура, руки, ноги, губи, вуси, борода трусились з одчаяного страху, що його знають та відчувають ті нещасливці, які понад усе на світі хотіли б бути відважними, але ж їх боязка натура і заяче серце роблять з них тхорів.
Коли ж бідолашний професор удруге або й втретє стукнувся лобом до лоба в пітьмі ночі з паном ад’ютантом Мельником і, хапаючи його за обидві руки, забелькотав непритомно: «Що?.. Вже йдуть?.. Вже йдуть!» — тоді панові Мельникові терпець урвався, і він зголосив службово свому комендантові:
— Та пане Максю, та зробіть щось з професорком, бо він наробить цикорії!
Мій неоцінений пан інструктор делікатно витягнув з тремтячих рук педагога якусь цеглину, відпровадив його під будинок читальні, подальше від війська, і там сказав до нього таку промову: