Щойно на свіжому повітрі я відчув, яка важка в мене голова. Ніч доходила кінця. Темінь ще трималася, проте вже робилася крихкою, ладна від першого струсу одразу ж розсипатися на світло. Поодинокі птахи, стурбовані цією крихкістю, подекуди виривалися із нескладними трелями й негайно ж замовкали, настрашені довгою луною. Вулиці лежали тихі й широкі, зовсім не схожі на вулиці, які я знав. Я справді їх ніколи такими не бачив: пустельні вулиці імперського міста, до якого я вперше потрапив, і то південного міста, бож на хідниках, обведені низькими дротяними ґратами, росли грубі дерева, дуже схожі на плятани, тільки з дебелими лискучими, як на пружинах, листками.
Я поторкав голову, щоб вона полегшала (вона не полегшала), потер трохи чоло (теж не подіяло) і спробував зосередитися, як же далі. Йти додому й сказати дружина, ніби я з півдороги повернувся назад – не випадало, бо тоді довелося б одразу вигадувати пояснення, чому я повернувся і яким потягом, і взагалі чому ж я таки повернувся, нескінченні «чому», коли я вже від’їхав, і жінка бачила мій від’їзд на власні очі, а щось вифантазувати, навіть найпростіше, я не був спроможний. Тинятися ж отак собі по місту до наступного вечора теж не виглядало привабливим, крім того, тут чатувала сила-силенна небезпек, бо – а коли б мене хтось раптом угледів? Аж страшно уявити. Тоді одразу ж поповзли б чутки, ніби я веду заборонене життя, тиняючися вночі по місту. Чого тільки не понавигадували б, ну і що я тоді казатиму, коли я взагалі не вмію виправдуватися? В найгіршому випадку с ще одна можливість – взяти десь у готелі кімнату, якнайдалі від центру, і переспати до вечора. Та укладаючи подумки, як пояснювати, чому я саме на день, а не на ніч потребую притулку, навіть якщо це готельний адміністратор чи адміністраторка, кому рішуче байдуже, хто я і чому саме мені знадобилася кімната на день, а не, як кожній порядній людині, на ніч, я майже з полегшенням пригадав: я ж без грошей, і тому жодної кімнати не шукатиму, і, найголовніше, ні з ким не говоритиму.
Ані говорити, ані будь-кого бачити, ані будь-що вирішувати! Зрештою, хіба справді конче вирішувати? От не думати ні про що, отак просто ходити, а там воно вже якось само собою упорядкується. Упорядкується? Як же воно упорядкується, коли я навіть не звик так просто собі ходити, без цілі, насамоті – вже саме це ходження ніби насторожувало. Ще якби остаточно вимкнути мислення, бо воно ніби й вимкнулося, і одночасно дошкульно, як невпинний млинок, нагадувало: просто так ходити людина здатна лише в дитинстві, інколи ще юнаком, поки людина не визначила свого місця в житті, а пізніше ця здібність зникає, і коли людині трапляється знову) як оце мені тепер, вона відчуває себе поза законом, не там, де всі люди, бо закон – це де свої, а я, як палець, сам, відмежований.
Ще хоч би; місто скоріше оживало, а то порожні вулиці, викроєні з суцільної тиші, яку я перший розтинав кроками, то з швидкістю світла (саме так я відчував) віддаляли мене під усього, чим я досі жив, від мене самого, яким я звик себе уявляти, гі я марно боровся з цим моторошним настроєм. Я зовсім не шукав самоти, я її ніколи не хотів, вона мене завжди лякала. Я не був приготований залишатися сам з собою, а надто ж усвідомлювати, що аж до наступного вечора, який раптом виявився невимовно далеким, ніби мені ніколи вже не судилося до нього дожити, я не потребую ні поспішити, залагоджуючи термінові справи, ні сушити голови антикварними чи родинними обов’язками.
Як неймовірно – невеличке відхилення, і до наступного вечора зникли всі цілі, всі зобов’язання, я міг думати і робити, що заманеться, захотів – виконав, захотів – ні, бож до наступного вечора, справді, яке непередбачене усвідомлення, я існуватиму ніби поза часом, поза самим собою, так наче я с, а одночасно мене нема, і це тому, що на бажання я ніби аж здатний втілитися в першу-ліпшу людину й до вечора, коли мені припаде час повернутися від мого колеґи, жити її життям, послуговуючися її тілом!