Поліція не зупинить вершників, Всі вісі вітрів поза часом, Вершники світлі хаосу, Не насититься око, дивлячись, Не наповниться вухо, слухаючи.
І коли той хлопчик продасть останню газету, Він упаде, і його заллють водойми світобудови. Вершники темні хаосу.
І будуть тільки вітри.
Ні, так не піде. Тут доведеться поволі все розбирати, за чергою, одне за одним, тоді я ліпше збагну, мені не йде все нараз. Я ходив розшукувати дані його біографії потайки, щоб дружина не довідалася. Так, тепер мені, звичайно, ясно, одразу на самому початку якби я розповів їй, що зі мною, це мене врятувало б, та зараз вже нічого не давалося направити, оскільки за час розшуків в мені самому зайшли зміни, над якими я не панував. Зовнішньо ніби нічого неї сталося, однак коли тепер я думав навіть про такі самозрозумілі речі, як про антикваріат, дружину, дітей, вони ніби віддалялися від мене, і це, знову ж таки, виключно через розшуки даних до біографії мого відвідувача, які відвели мене кудись набік, зовсім непомітно, проте безповоротно, і, згадуючи цієї хвилини про хату, про родину, я її бачив уже ніби далеко в перспективі, не в стані наблизити її до себе, бо вона залишилася як поза мною, якого вже не існувало, і що мені з того, коли розум, попри цю очевидність, запевняв, ніби нічогісінько не трапилося? Мовляв, що я таке вчинив, замовчав історію з відвідувачем і поїхав не до колеги, а попрямував на розшуки біографії мого відвідувача, а це ж, властиво, дрібниці! Зрештою, я навіть ішов додому, тобто ні, звичайно, я не йшов, однак кожної миті я міг піти додому, і жодних ускладнень мов не існувало, і все, що я досі подумав, не дійсне, бо воно викликане лише порожнечею навколо і пізньою годиною, чи радше незвичайністю мандрівки без цілі, коли нікуди поспішати. І все ж таки, чому я перестав відчувати, що то моя родина, мій дім? Я знав: то мій дім, моя родина, однак я того не відчував. Я цілковито втратив відчуття, що десь, – а воно ж близько, в цьому місті, за кілька кварталів, чи то кілометрів, – існує моя родина, хата, взагалі щось, що мені належить. Антикваріят? Ні, у цю мить мене ніби щойно явили на світ, я нічого не посідав, усе мало починатися від початку, бож хіба я той самий антиквар, який повертався з невдалих розшуків біографії свого відвідувача? Коли я навіть втратив певність, чи це я так думаю, чи хтось послуговується моїм мозком, пронизуючи мене припущеннями, які мені самому ніколи не спали б на думку? Це ж справді нісенітниці, і винна тут, імовірно, перевтома, бож я звик рано лягати спати і вести упорядковане, навіть трохи педантичне життя. А мій відвідувач? Теж перевтома? Чи я ніколи й не погоджувався писати його біографію? Однак я знаю, що погоджувався. Чи таки ні? Що коли мені це просто привиділося, і насправді не існувало ні відвідувача, ні Дома з його мітом про велику людину й геростратів, ні Ціми, ні Козютка-Млодютка, ні оповідачів снів, пі взагалі усіх тих, кого я розпитував, жадаючи інформації про мого відвідувача, з ким ходив, зустрічався? Що коли все те, що я бачив і чув, вишукуючи матеріяли до біографії мого відвідувача, насправді лише вияв чи несподіваний вибух фантазії, кошмарний сон на повний шлунок? І тому поява мого відвідувача прийшла не ззовні, а зсередини, тобто всі ці події від самого початку лежали в мені й чекали тільки нагоди, аби вийти назовні, і цією нагодою став мій відвідувач? Однак подібне мислити можна б лише тоді, коли я відзначався б уявою, а я ж не успадкував жодних її ознак!
Я належав до звичайних пересічних людей, без жодного нахилу до надзвичайного. Звичайнісінька пересічна, нормальна людина, така, як усі, антиквар – і більш нічого! Тоді мусів справді існувати і мій відвідувач, а з ним і всі інші, кого я зустрічав, шукаючи дані до його біографії, і взагалі все, що мені здасться.
Мій відвідувач мусів справді існувати, бож я не сидів у своєму антикваріаті, чекаючи, коли закипить чайник, щоб зняти його й заварити чай, а без цілі блукав порожнім нічним містом, і аж до наступного вечора (яким недосяжним здавався цей вечір!) я, не мав ні будь-куди поспішати, ні будь-що робити, ні навіть думати! Зрештою, я й не думав, думки лише проходили крізь мене, без жодної моєї участи, мені взагалі довелося б реставрувати себе, щоб переконатися, чи я ще с, бо я перестав навіть це відчувати.