— Ти не повинен… — втрутився спантеличений Аїден.
— Звичайно, не повинен. Якщо ти забув, то я вважаю, що ніхто нічого не повинен. Та, врешті, тут головне, щоб видужала Гестія. — Полі стенув плечима й підійшов до дверей. — Якщо це не спрацює, то я негайно повернусь і Прозерпіна пошкодує. Якщо ж усе вдасться, то що ж — я згодом приповзу до директора на колінах і битиму поклони, аби тільки він прийняв мене назад. Думаю, він поставиться з розумінням до втечі одного молодого божества заради порятунку іншого?..
— Повернися тільки, — нагадав Аїден, відчиняючи двері, замкнені закляттями. — Твоє місце тут.
…Минуло три місяці, і Полі не повернувся.
Багато-багато днів по тому Аїд пошкодував, що не спинив його.
Фона
— Отже, ми принесли нашу жертву, Фоно.
— Це так жорстоко, Розе.
— Так, але тепер нема того, хто б заважав Аїдові.
— Я не думала, що Полі візьме й піде. Не думала, що йому така важлива ця дівчинка. Вона ж… дуже звичайна.
— Я не знаю. Жодного разу її не зустрічала. А проте однаково, щоб зняти прокляття, хтось дорогий їй мусив зникнути. Аїден надто злий на Полі. А той почувається винним. Усе бездоганно.
— Як гадаєш, коли Полі повернеться?
— Сподіваюся, що ніколи.
Фона промовчала. Їй не подобався такий варіант, проте вона боялась озвучувати ці думки сестрі. Як і те, що Полі подобається їй більше за Аїда, хоча Слова казали, що вона мала любити саме потойбічного бога. А вона дуже хотіла побачити ще раз світлого. Це суперечило планам Розе. Проте в неї не було сил, щоб щось із цим вдіяти.
— Розе, Персі не хотіла б цього. Персі була хороша, — несміливо сказала вона, нагадуючи єдину слабкість Прозерпіни. Загиблу сестру.
— Звідки тобі знати, чого вона хотіла б? — огризнулась та.
— Персі всередині мене, не забувай.
— Тому я і дбаю про вас обох, Фоно. Може, через це я не така хороша, як ти чи вона. Але я дбаю про вас так, як умію. Тому стули рота, будь ласкава.
Фона замовкла. Вона поклала руку на груди, де з внутрішнього боку сукні приколола шпильку у формі арфи, яку зняла з жилетки Полі, зцілюючи його, — дрібничка, проте одного дня, якщо Розе виявить слабкість… Одного дня шпилька може привести до її власника. І якщо ця втеча зможе принести дрібку щастя хоч комусь, то хай це буде світлий прихильник мистецтв.
Гессі дивилась на себе згори вниз і дивувалась, яка вона худа і бліда. Штори були запнуті, тому в кімнату майже не потрапляло світло, проте дивним чином вона могла бачити своє лице дуже чітко.
Блакитноокий схилився над її ліжком. Він теж скидався на тінь, котра то розтікалась у повітрі, то збиралася знову в одне ціле. Хвилі його світлого волосся постійно тріпотіли, мовби вітер підтримував їх і не давав упасти. Гессі спостерігала за ним зі спини, тому не бачила обличчя, проте була певна, що то блакитноокий.
Він стояв і дивився на неї. Вона висіла в повітрі й теж дивилась на нього. І на себе. І це було запаморочливо. Ніби вона порушувала своєю присутністю таємний момент, у котрому не мала би бути. Точніше, мала б лише спати. Спати і не знати, що він тут. Що тінь його постаті падає на ліжко і перехрещує її силует.
— Люба Гестіє, — прошепотів блакитноокий так, ніби його розтинав гострий біль ізсередини й вичавлював рештки сил.
Гессі стало його дуже шкода, тому вона торкнулась рукою плеча друга. Але рука її була невидима й невагома, тож він не відчув дотику.
— Люба Гестіє, — блакитноокий повторив це вже не так смутно, і вона негайно уявила його усмішку. — Бачать вищі, я не хотів, щоб із тобою сталося щось погане.
— Знаю! — шепнула Гессі.
Але голос її теж був нечутний, тому блакитноокий не знав, що вона тут, поруч, що вона чує його.
— Проте тепер я знову мушу попрощатися з тобою. Цього разу вже напевне, насправді й назавжди. Тільки знай, люба Гестіє, що, якби моя воля, я б не покинув тебе. Якби моя воля, я б доклав усіх зусиль, щоб бути поруч. Але ти сама казала, що мене ніколи немає. І ти не можеш відчувати ані моєї турботи, ані всього того, що хотів би подарувати тобі. Тому кажу зараз: будь щаслива. Хай тебе охороняють усі боги, прадавні Тріади й сили, сховані в тобі, якщо, бачать вищі, я не в змозі це робити.
Блакитноокий нахилився й поцілував її чоло. Тоді обидві щоки. А тоді дмухнув вітер, і тінь його розтанула в повітрі з останнім мелодійним передзвоном.
Гессі здалося, що в цей момент з неї вирвали серце і воно зникло з димом так само, як і тінь того, кого вона любила, а проте лише втрачала, втрачала, щоразу втрачала.
А тоді їй наснилося, що Аїден живий і вони йдуть разом гуляти до парку над річкою. Але сон не приніс полегкості, бо всі її думки кружляли біля широких опущених плечей блакитноокого. Він сказав, що зникне назавжди. Чому ж?..