Веселкові плями перед очима танцювали й танцювали, розпливались, мовби на мокрому полотні, але ніколи не щезали повністю. Вони то збирались в одну велику, то розсипались морем дрібних, ніби святкова посипка до тістечок. Це було весело, проте геть не давало зосередитись. А на чому зосереджуватись?..
Думки нагадували рвані фрагменти. Як сторінки з книжки, котру пошматували й викинули з мосту за вітром. А вітер просто підхопив ці шматочки паперу, шматочки чужих слів і поніс далеко-далеко.
Стоп. Міст. На мосту щось було. Міст щось означав.
Проте пам’ять підсувала тільки картату червоно-зелену хустину. Чия вона була? Тоді, здається, теж здіймався сильний вітер.
«…захопливу історію про те, що вам вдалося зробити за цей час».
Вітер підхопив уривки думок і поніс їх далі. А тоді кольорові плями знову заполонили все-все-все, витісняючи спогади.
Гессі здавалося, що кожен колір надто яскравий, проте врешті вона пересилила себе й розплющила очі. Здавалося, що повіки розтуляються цілу вічність. Сфокусуватись на чомусь стало важко.
— Гесті?! — Розмите лице Генріки схилилося зверху. Дівчина не могла роздивитись його виразу, проте голос сестри видавався дуже здивованим.
— Мені снився неймовірний сон! — прошепотіла Гессі й затнулась.
Генріка сіла назад у крісло і вчепилась у ковдру обома руками, ніби побачила щось страшне.
Свого голосу Гессі не впізнала.
— Мені снилося, що Аїден живий, — вела далі повільно, але тут горло заболіло так, мовби в нього залили кип’ятку.
— Гесті, їй-богу, ти, навіть коли прокидаєшся від хвороби, говориш тільки про Аїдена та про Аїдена! — Сестра, здається, опанувала себе, а тоді раптом кинулась Гессі на шию.
— А я була хвора? — здивувалась та. Бо не могла нічого такого пригадати.
— Ти спала, — обережно сказала сестра, коли перестала душити її в обіймах.
— І бачила сон, який…
Генріка закотила очі й додала тихо:
— Ти спала три місяці, Гестіє.
Коли виявилося, що це — три місяці — правда, Гессі втратила будь-які орієнтири. Вона відчувала, що день за днем тоне в сум’ятті й не може нічого вдіяти. До неї приходили гості. Її примушували багато говорити. Обіймали, гладили по голові, бідкались, розпитували, знов обіймали. Матінка ридала біля її ліжка. Батько заходив і запитував, як вона почувається, з кам’яним виразом обличчя, ніби боявся, що Гессі зникне від найменшого вияву емоцій. Служниця приносила їй їжу і годувала з ложечки, бо руки дівчини ніяк не слухались. Приходив лікар, масажистка, знову лікар. Голова йшла обертом, а проте говорити ставало легше. І рухатись. Панна Доанна передала їй власноручно вишиту теплу шаль. Тітка Фресія надсилала тістечок із варенням. Олліші приносили нові книжки, проте Гессі була надто слабка, щоб читати, тому Генріка часом читала їй сама, перед сном. Вона отримала листівки від Тавішів, Коулі Рабени й кількох однокласниць із побажаннями якнайшвидшого видужання.
Тільки коли Генріка принесла букет квітів, Гессі стало страшно. Перед очима задзвеніли червоні гранатові зернята, і вона почала відмахуватись, бо здавалося, що кімнату заливає кров, скрапуючи зі стелі. Сестра заявила, що вона божевільна — тепер уже точно. Перечити не хотілося.
— Це минеться, — запевняв лікар твердо. — Вона пережила шок, і потрібен час, щоб наслідки зникли.
Дівчина дивилась на лікаря уважно, проте він ніколи не звертався до неї — тільки до матінки. Ніби теж боявся, що Гессі зникне.
А потім випав сніг. Сніг завжди означав зміни на краще.
— Дозвольте мені вийти, — попросила Гессі вранці, коли пані Моррінда принесла сніданок і матінка зайшла подивитись, як у неї справи.
— Гестіє Амаліє, пан лікар каже, що тобі потрібно залишатись у ліжку.
— Хіба я мало часу провела в ньому?
— Від різкого підйому та перепаду температур тобі може погіршати. Лікар каже…
— Лікар не знає, що зі мною було. Тож він і не може знати, від чого мені поліпшає чи погіршає. — Гессі здивувалась тому, як різко прозвучав її голос. — Я просто відчуваю, що ні дня більше в ліжку не можу провести. І я чесно з’їм весь суп, тому в мене буде достатньо сил. А Ульві піде зі мною — тож нічого не станеться.
Врешті матінка погодилась.
Надворі біліло від снігу. Гессі примружила очі, і між віями негайно затанцював цілий вихор іскорок. А зверху, напнуте на всіх вітрах, висіло небо. Воно здавалося безмежно блакитним.