— Ти вже виходила? — здивовано поцікавилась Генріка ввечері. — Ульві казала.
— Так. Мені зовсім ліпше, і якщо я сидітиму вдома, то перетворюсь на гриб. Надворі ж так красиво!
— Рання зима — причина купити нові рукавички. То я вже не мушу тобі читати?
— Не мусиш. Хіба якщо в тебе буде настрій на сестринське єднання.
Генріка поблажливо всміхнулась:
— Куди ж ти без мене? Ми ж двоє лише.
— Так. Але, я думаю, Аїден за нами спостерігає.
— Аїден? — перепитала сестра. Таким тоном вона зазвичай цікавилась, як звуть юнака, який впав їй в око.
— Аїден. — Гессі не розуміла, до чого це запитання.
— А, ну так… Так, вибач. То що я мала тобі розповісти?
— Я нічого не питала. Але розкажи, як справи в Морґіна та всіх Оллішів?
Генріка стиснула губи і смикнула кучері, котрі лежали на плечі.
— У Морґіна мало часу.
— Навчання?
— Так. І відновлення книгарні. Вони затялись відбудуватися на старому місці, замість того щоб швидко купити нове приміщення.
— Може, нове купити їм надто дорого.
— Не думаю. Їх тепер фінансують Тавіші.
— Чому? — здивувалась Гессі.
— Що ж… здається, Морґін повинен заручитися з Олейн. — Генріка видихнула це, силкуючись надати своєму голосові якомога більше байдужості.
— Але ж він її терпіти не може! — Гессі здалося, що вона бачила всіх цих людей в іншому житті, але цей факт запам’ятала добре.
— Нічого не знаю. Чутки ходять. І є підстава їм вірити. — Генріка тепер дивилась просто в стіну.
— А що ж Морґін казав тобі?
— Нічого певного. Власне, ми трохи посварились.
— Генрі, все налагодиться. — Гессі не мала інших слів, щоб утішити сестру.
— Та певне. — Губи сестри сіпнулись. Здавалось, вона зараз розплачеться.
— Якщо Морґін не схоче, він не буде кликати за себе Олейн, — додала Гессі. — Не такий він юнак, Генрі. Та й не думаю, що його силуватимуть.
— Він — старший син. — Сестра так натиснула на слові «старший», ніби хотіла роздушити ним когось. — Кого цікавить, що він хоче? Його справа — стати запорукою добробуту сім’ї.
— Тільки не підписуй Морґіну вирок завчасно. Олейн тепер однаково в університеті в Астірі. Ану ж вона там зустріне когось, закохається і втече аж до Фіолле?
Генріка подивилась на сестру так поблажливо, як уміла тільки вона.
— Гестіє, справді, годі вже. Адже Олейн із Морґіном в одному човні. Вона теж старша донька.
Гессі повільно прочинила двері в малу бібліотеку та примостилась у кріслі біля вікна. І хоч сніг замів підвіконня й шибки. За помережаним морозом склом виднівся білий-білий садок.
За хвилину до бібліотеки зазирнув батько і спитав, чи хотіла б вона поїхати на зимовий ярмарок.
— А можна? — Очі Гессі засвітилися від захвату.
— Думаю, що так. Твоя мати ще мучить пана лікаря розпитуваннями, але я майже певен, що він не буде проти. Ти й сама вже ліпше почуваєшся, правда? — Батько сів у крісло навпроти.
— Так, — зізналася Гессі. — Мені здається, я вже вічність удома сиджу. І не думаю, що моє здоров’я поліпшиться, якщо буду тут і справді вічно.
— Так, у цьому домі можна з’їхати з глузду. — Батько криво посміхнувся.
Дівчина провела рукою по підвіконню.
— Напевне, таке думають усі про свій дім. Усі думають, що десь є ліпше місце. Мабуть, це звичайна річ.
— А ти хотіла б переїхати звідси?
— Не знаю. Не тепер. — Гессі стенула плечима й закуталась у теплу шаль. — Усі ж бо дівчата покидають батьківський дім.
Вона була вирішила, що це просто випадкове запитання про щось далеке, проте батько повів далі:
— А якби ти мала можливість перебратися кудись просто тепер? Зі мною та Генрікою.
Гессі замислилась на мить, а тоді подивилась на тата прямо:
— І без матінки? Ти не згадав її.
— Матінка цього маєтку не покине. Це ж її сімейний спадок. — Батько обвів поглядом бібліотеку, наповнену книжками до самісінької стелі. — Іноді для людей матеріальні речі стають вищими за все і проростають у них дуже глибоко. Так глибоко, що тримають, як коріння. Ваша матір дуже прив’язана до цього будинку, міста… До своєї цукерні, свого почесного місця в товаристві.
— А ви — ні?
— Я все життя віддав цьому місцю та своїй справі, — відповів він. — Усе життя, щоб ви могли жити безбідно й мати те, чого вам хочеться.
— Гаразд. То ви з матінкою хочете пожити окремо? — Гессі не хотіла озвучувати того, що спало їй на думку.
Вона злякалася тої відповіді, котру очікувала почути, проте батько всміхнувся ширше і важко ляснув долонями об коліна.