Вона мовила все це так діловито, що я навіть не мав чого додати, окрім:
— Так.
— Що ж, це тобі навіть личить, — усміхнулась вона. — Завжди був такий блідий і пафосний, що аж страх. Мої батьки спочатку вирішили, що ти дуже злий, і попереджали, щоб не гуляла з тобою наодинці.
— Мабуть, я справді злий. Бо тепер зроблю так, що ти забудеш мене.
Доанна подивилась на мене так, що спиною мороз пішов:
— Давай угадаю: щоб мені не було боляче?
— Так.
Вона підійшла до мене, а проте все одно здавалась дуже далекою. Голос її лився, як музика:
— Будь добрий, Аї-і-дхе-е, не роби цього. Дай мені пережити це до кінця. Я сильна. Я зараз дякую всім вищим, чи потойбічним, чи іншим силам за те, що дали мені побачити тебе. Але моє серце відгукується на це вже по-іншому, Аїдхе… Коли раніше воно молило мене розв’язати стрічку твого медальйона і впитись у твою шию поцілунком, то зараз я стою тут і хочу просто тримати тебе за руку. За руку, котру я буду змушена відпустити. За руку, котра не поведе мене до шлюбу, не пеститиме ночами, не приноситиме квітів і не гладитиме моє волосся. Правда в тому, що я кохаю тебе і завжди кохатиму, Аїдхе. І ти завжди кохатимеш мене. І це не те, що треба стирати. Я дякую тобі. Бачиш, я дякую тобі. Це щастя. Таке дивне і гірке, Аїдхе, але щастя. Наше з тобою. А далі буде інше. Твоє і моє, але не спільне. Бачиш же?..
Коли вона договорила, я раптом побачив це дуже чітко. Її майбутнє. Гарне й світле. І зовсім поряд. Побачив її усмішку — не до мене вже. Але тоді мене затопила така вдячність до Всесвіту й певність у її щасті, що я не стримався. Я плакав, як дитя, від полегшення. А вона гладила мене по голові, як дитину, і примовляла щось. І я знав, що тепло її рук ніколи не покине мене.
Але тоді я таки стер спогади Доанни Масоллі, найкрасивішої дівчини в місті, моєї колишньої нареченої і першої моєї коханої. В ім’я того нового початку, котрий вона бачить. І в ім’я обох нас — тих, що розділили найчудовішу історію, але не могли розділяти її надалі.
А якось Гессі повернула в шпарині маленький мідний ключ. Вона зробила це вві сні, наче тільки вві сні й могла це зробити.
І брама скрипнула. І брама прочинилась.
І за нею стояв Аїден. Справжній-справжнісінький. Тільки, може, трохи смутніший, ніж завжди.
— Привіт! — Він махнув рукою. — Я чекав на тебе.
— Привіт…
А тоді між ними запала мовчанка.
— Усі думали, що ти помер, — шепнула Гестія з докором. Вона хоч і знала, що Аїден не міг повернутися, та все одно відчувала дрібку образи через те, що їхня сім’я мусила повірити в його смерть.
— Я теж так думав, — відповів він замислено. — Дуже довго так думав. Але потім зрозумів, що це не має такого сенсу.
Гессі кивнула.
— І все ж ти написав мені книгу.
— Направду, писав її справжній власник камери. У нього зі словами ліпше, ніж у мене. І він знає все, тому від нього нічого не приховати.
— Навіщо ти до цього вдався? Я чула це від багатьох, але хочу почути від тебе.
— Бо мав пояснити щось тобі. Адже ми схожі, так? Та й відчував, що зарано пішов. Надто багато всього обірваного й незавершеного залишив. Мені хотілося розповісти тобі, що… що було далі. Ти здатна зрозуміти це все. Ти і Доанна. Адже я люблю вас понад усе.
— Так, я була захоплена тією книгою. Читала її постійно, до останнього не вірячи, що вона про тебе. Але що буде далі? Що ти вирішив?
— Що ти прокинешся вранці. Подумаєш, що тобі снився довгий сон. Сон про ту книгу, про мою історію і ще про Полі. Але сни швидко забуваються. Забудеться й цей. Так ліпше.
— Не ліпше. Ти хочеш просто стерти частину нашого життя!
— Так має бути. Але твоя сила пов’язана з домом та родинним вогнищем. І вона не відпускала спогади про мене. І мене не відпускала. Бо ти — мій дім, моє пристановище й порятунок.
— Ти так кажеш, наче це щось погане.
— Ні. Зовсім не погане. Але Доанна вже забула. Тепер відпусти мене й ти, Гессі.
Дівчина відчула, що сльози здушують її, але силкувалася заговорити:
— Але ж тоді ти… ти зникнеш! Так, наче назавжди.
— Це буде справедливо, сестричко. Мені вже дали шанс вирватись із лабет хвороби. Мені далі шанс, і я не можу просити більшого. Я хочу, щоб ви були щасливі — ти, Генрі, мама з батьком. Анна.
— А ти?
— Я вже щасливий. Кожним днем життя. Та і я не буду сам. А ще чекаю, що Полі повернеться. З року в рік чекаю.
— А я?
— А ти зі мною завжди. Тому відпусти мене, Гессі.
Мовчанка тривала, як здалось дівчині, цілу вічність. Вона дивилась просто в очі Аїдена і намагалась розгледіти в них щось таке, що підкаже відповідь. Щось дуже явне і просте. Якийсь спалах болю чи, навпаки, радості. Поштовх. Гессі знала, що не варто завжди чекати, що відповіді віднайдуться самі — зі знаками, поштовхами чи якимись раптовими «просвітленнями». Але саме зараз їй не хотілося брати на себе жодної відповідальності і щось вирішувати. Натомість хотілося раптом опинитися вдома. Вибирати сукню до вечора, коли прийдуть гості. Зазирати в кухню, чи готове желе до десерту. Проглянути кілька газет, котрі батько залишив на столику біля входу в їдальню. Їй знов захотілося жити у світі затишку та простоти, де вона може пливти за течією.