— Панно Доанно, я вам принесла щось. — Дівчина акуратно відкрила сумочку, в котрій була камера, і видобула з неї дрібний пакетик зі шкатулкою.
— Що ж? Цукерок ваших хвалених? Тоді не варто було приходити… — Доанна дивилася на неї краєм ока, і в ній не було й краплі інтересу. Тільки гострі іскри болю.
— Ні. — Гессі простягла їй пакуночок, обв’язаний стрічкою. — Це Аїден просив передати вам. Коли ви повернетесь. — Останнє дівчина додала від себе, адже Доанна поїхала після того, як брата не стало.
Такої різкої зміни годі було й чекати. Дівчина в білому раптом схопилася з крісла, сукня її майнула в повітрі, а тонкі й делікатні руки буквально вихопили пакунок із рук Гессі. Лице засвітилося ізсередини срібленим вогнем, волосся блиснуло хвилями шовків, плями рум’янцю, котрі аж ніяк не личили їй, затанцювали на щоках.
Раз — стрічка злетіла в повітря!
Два — обгортковий папір розірвано!
Гессі швиденько заготувала камеру й не чіпала Доанну жодним словом. Вона відчувала, що сьогодні мусить зробити одне з найважливіших фото, і від того пальці її дрібно тремтіли.
Наречена Аїдена спочатку побачила шкатулку. Вона провела по ній пальцем, обвела кришечку, тоді замок, погладила лілеї та схлипнула. І хитнулась. А тоді ноги перестали тримати її, і Доанна осіла на підлогу, мало не перекинувши свічку. Вона стиснула крихітну шкатулку в долонях і притиснула до грудей.
І схлипнула знову.
Тоді її пальці — тонкі, мов вітру струни, — відкинули кришечку, і вона охнула. Зі шкатулки випав на підлогу перстеник — дрібненький, якраз на її палець. Із зеленим каменем.
— От же ж!.. — Доанна тільки тепер помітила записку від Аїдена. Пробігла її поглядом, і очі налилися сльозами.
— От же ж! — повторила вона, притуляючи записку, кільце й шкатулку до себе. — От же ж Аїден! Аїд, Аїд, Аї-і-дхее…
Гессі подивилась на неї крізь видошукач. Братова наречена здалась їй живою людиною, а не тінню себе колишньої.
— О, Гесті! — видихнула вона й підвела заплакане лице на дівчину. — Гесті, люба! Брат твій!.. Не плач!.. Чуєш, оце він мені «не плач» пише! Ні краплі совісті! Не плач! Я ж розівчилася плакати, відколи він пішов… Я ж… розівчилася… жити… А він! — Вона простягла Гессі записку.
Її лице заливали сльози. І сяйво місяця. І широченна усмішка.
Гессі натиснула на кнопку камери.
Вікно світилося, коли дівчина вийшла і дивилася на нього через знайомі решітки в мурах.
Доанна сміялась. Доанна ридала. Доанна поверталася до життя. І хай цей шлях іще довгий, але початок уже є. А початок, кажуть, щонайменше половина справи.
А тепер на Гессі чекала довга прогулянка від вулиці Каменярів через нічну алею, відтинок парку, центральний проспект і аж до дому Оллішів. І холоднеча вже впала. І ноги дрібно тремтіли. А камера, здавалось, тягнула донизу.
— Юній панянці так подобається ловити світло місяця, що вона аж утекла з дому? — спитав хтось за спиною.
Гессі здригнулась. Закричати. І побігти. Тільки з камерою важко бігти. Але закричати вже, напевне, варто. Може, в Доанни вдома почують. А може, і ні. Батьки її старенькі. Двері важкі й міцні. Дворецького немає. Слуги-тіні, мабуть, сплять уже.
Тому вона просто озирнулась, тримаючи камеру обома руками, як щит.
Блакитні очі дивилися на неї з усмішкою. Як і минулого разу.
Гессі завмерла. Незнайомець хитнув головою. Здається, його волосся вилося кучерями. Хвилями. М’якими й легкими. Здається. Зовсім трохи. Блакитні очі сяяли, а проте більше нічого роздивитись у цій темряві не вдавалось, ніби й вона була зачарована, приховуючи його лице.
— Я тут… просто гуляю.
— Чудово! Юна панянка, котра гуляє вночі й сама, — що може більш інтригувати?
— Тільки потрійна начинка до пляцків, — відповіла дівчина фразою пані Моррінди. — Коли ти смакуєш і не знаєш, а що ж воно там намішано.
— Поза сумнівом, так. Яка ваша улюблена?
— Лимонна.
— От і добре. А моя малинова. А ще я прихильно ставлюся до шоколаду й вишень, але якщо їх у міру. А як ви поставитесь до того, щоб подивитись на світло місяця у дзеркалі ріки?
— Світло місяця? — Гессі спантеличено зиркнула на силует незнайомця.
— Так. У дзеркалі ріки воно найзагадковіше. І потім я хотів би порозглядати книжкові вітрини в Оллішів. Ви знаєте, де цей магазин?
— Так, — кивнула Гессі. Їй раптом стало тепло всередині. І ні краплі не здивувало те, що блакитноокий незнайомець любить розглядати місячне світло. І книжкові вітрини. Уночі.