Гессі постановила собі бути уважнішою вдома, проте, щойно матінка вийшла з зали, вона видихнула з полегшенням і підняла кришку рояля. Клавіші блиснули, такі красиві, відполіровані й гладенькі. Хотілось пробігтися пальцями по цих клавішах, почути їхній тонкий відзвук. Згадати блакитноокого і дзвін у повітрі. Е ні, Гестіє Амаліє. Нема жодного блакитноокого. Нема його тут. Нема…
Раптом на душі стало тоскно, і сумно, і сіро, і навіть лавандово-рожевий вечір перестав рятувати.
Згадалась Доанна та її слова. Треба іноді примушувати себе. Примушувати себе дивитись на цей світ.
Згадувати, що він прекрасний.
— Сама ж сказала йому… — повторила Гессі, викликаючи мелодію несміливими дотиками до клавіш, — сказала: якщо вважаєш щось хорошим, воно таким і стане. Саме таким.
Напередодні вихідних батечко був у пречудовому настрої — напевне, переговори з інвесторами з Фіренсу вдалися на славу. І тому він зненацька запропонував поїхати в гори на кілька днів. Усією сім’єю — і нікого більше!
Гессі не вірила своєму щастю. Несвідома напруга, котра сковувала її від дня зустрічі з мадаме Малейн, розтанула, як туман пополудні. Адже ж вони поїдуть усі разом! Адже ж вони так давно нікуди не їздили!
Генріка, звичайно, переймалась, що не побачить Морґіна, але батькам про це не казала. Та й сама врешті заспокоїлась, коли за вікном потяга замаячили високі, мовби казкові вершини, укриті снігом, і зелені, аж сяйливі луки, вимережані квітками. То була найліпша пора для гір — уже не надто холодна, але ще далека від літньої спеки. З довгими свіжими вечорами, прозорими ранками і зоряним небом, котре в місті завжди видається не таким яскравим, бо його приглушує сяйво ліхтарів.
Місце для мандрівки визначили одразу ж. У них був невеликий будиночок у передмісті гірського курорту Ольког, де постійно жила й порядкувала батькова незаміжня сестра Енері. Там Гессі забула про своє сум’яття цілком і повністю, гуляючи доріжками, котрі то вели різко вгору, то, навпаки, губились у долинах і ущелинах.
Генріка сиділа на веранді і, закусивши пасмо волосся, виписувала щось потаємне у своєму блокнотику. Гессі була певна, що то листи до Морґіна. Сестра надто переймалась, що за кілька днів він про неї забуде чи випадково зустріне панянку Олейн.
Навіть матінка ні краплі не нарікала, що покинула цукерню на догляд пані Моррінди, як робила це зазвичай. Щоранку вона прогулювалася між домом і альтанкою, бо йти далеко в гори їй не хотілось. А по обіді вони з батьком їздили до Олькога. Гессі була певна, що матінка повагом обходить центральний майдан і уважно придивляється, чи нема там цікавих цукерень.
І всі були вдоволені. Принаймні ті кілька днів, коли вони жили в горах, далеко від повсякдення.
Гессі чула фразу про те, що від себе не втекти. Якщо проблема криється всередині, то, хай як тікай, вона наздожене. Проте дівчина була не зовсім згодна з цим. Усе кращало, щойно ти переводив погляд, наприклад, на квітучі луки, чи джерела, котрі б’ють з-під землі такою крижаною водою, що пальці зводить від одного доторку, чи на високе-високе і блакитне-блакитне небо. І коли перестати мучити себе, а натомість просто вдихнути свіжого повітря, то все стане краще. Неодмінно краще. Навіть без чарівної камери.
Чи то сон, чи то спогад ожили в її думках наприкінці мандрівки. Той день повернувся в усіх барвах. День, коли магія розпочалась…
Гессі вперше побачила камеру, коли її тримав у руках незнайомець. Дівчина не знала, як це пояснити, але була певна, що око, котре гляділо крізь видошукач, спостерігало саме за нею і тільки за нею. Вона тоді не любила спілкуватися з незнайомцями ще більше, ніж зараз, але зупинилась мов укопана.
— Ви річку знімаєте? — спитала в старшого пана з камерою.
Адже все відбувалося на мосту й у вельми сприятливу для фото погоду — не похмуру, але й не надто сонячну. Здавалося, що хмари оторочені золотом, і це було дуже-дуже гарно.
— Ні, вас, юна панно, — відповів чоловік і відірвався від камери. — Якщо дозволите, звичайно.
Його лице виявилось трішки дивним: Гессі могла впевнено сказати, що панові років не менше, ніж батечкові. Але його постава, усмішка й зацікавленість в очах більше личили б молодому студентові чи науковцю, який тільки-но відкрив щось надзвичайне і якого переповнює радість. Чоловік їй сподобався. У нього на шиї майоріла картата червоно-зелена хустинка, котра хльоскала по обличчю, коли здіймався сильний вітер.