— А чому мене? — спитала Гессі.
— Влучне запитання! — чоловік клацнув пальцями і провів рукою по відполірованій дерев’яній панелі спереду камери. — Як вам такий варіант: я хочу, щоб ви були щасливою.
— Від фото? — Гессі любила фотографуватись, але досі не знала, як це пов’язане з відчуттям щастя.
— Саме так! — Чоловік, здавалось, був чимось дуже втішений. — Ця камера — незвичайна. — Очі його розгорялися, як вуглинки в каміні надвечір. — Вона здатна робити людей щасливими. Якщо сфотографувати нею когось, та людина неодмінно знайде своє щастя і все в її житті стане ліпшим. Якщо вона, звичайно, захоче. Адже для тих, хто не прагне цього щиро, іде супроти щастя і всіляко йому опирається, камера не запрацює.
— О, — відповіла Гессі, розглядаючи дивний пристрій. — Тоді це чудова річ. Але я відмовлюся від фото.
— Чому? — чоловік усміхався, але здавався ще більш зацікавленим у її словах.
Дівчина відчула, що червоніє, і зовсім знітилася, адже дорослі чоловіки рідко заговорювали з нею, якщо це, звичайно, були не гості в них удома. Та тільки гості батька й матінки не балакали з нею про щастя.
Вона вдихнула глибше й відповіла:
— Бо я щаслива. Тому нехай більше магії залишиться для інших. Адже магія скінченна, так?
— Так. Магія дорогого коштує. Але ж вона того варта?
— Варта.
Кілька секунд вони мовчали, ніби через повагу до невідомих сил.
— Ще тут така справа… Я маю поїхати звідси дуже далеко. А цю камеру не можу взяти з собою, — додав чоловік із помітним смутком. — Оце вийшов на міст і хотів зробити останній кадр перед від’їздом. Але пощастило зустріти вас. Чи не міг би я залишити її вам, Гестіє?
— Могли б, — погодилась вона неочікувано сама для себе і додала: — А в мене вийде фотографувати? Робити інших щасливими?
Ця ідея видалась їй такою чудовою, що вона мало не простягла руки — по велику і, мабуть, важку чарівну річ.
— Так, вийде, — кивнув чоловік. Гессі подобалось, що він говорить із нею серйозно, мовби з дорослою. — Тільки вам треба завчити кілька правил. Передусім фотографувати можна лише людей. Хай би як ви прагнули ощасливити креденс чи набір порцелянових чашок, ліпше до цього не вдаватися. По-друге, якщо хто перечитиме, то не змушуйте. Не спрацює. І третє, дуже важливе: кожне фото забиратиме сили у вас, тому не зловживайте. Але й не забувайте про камеру, бо вона може вам вельми-вельми допомогти.
— Мені? У чому ж?
— Скажімо, бити менше чашок. — Чоловік сяйнув усмішкою. — І ще: неодмінно будьте щасливою. Це направду головне.
Гессі кивала й уважно слухала, а камера дивилась на неї одним оком, наче вивчала перед ближчим знайомством.
— …А коли я повернуся, ви розкажете мені захопливу історію про те, що вам удалося зробити за цей час! — По цих словах чоловік допасував висоту шкіряного ременя, котрий підтримував жорстку сумку камери, і повісив її через плече Гессі.
Вона відчула, як нова вага тягне до землі, тому схопила раптовий подарунок обома руками. Не варто розповідати незнайомцеві, що вона часто ламає речі. Бо ж він може ще передумати. Про чашки ж, мабуть, він просто так сказав.
— А як вас звуть? — спитала Гессі. — Як я вас потім знайду?
— Я сам вас знайду, панянко. — Незнайомець підморгнув їй. — Але щоб ви не хвилювались, то знайте, що я історик, а не якийсь пройдисвіт.
— Я й не думала так.
Вітер шарпнув хустинку на шиї нового знайомого, і той розсміявся надто радісно, а тоді помахав Гессі рукою й поспішив через міст.
Дівчина кілька днів ховала камеру в саду, в альтанці, — вона не знала, як пояснити її появу батькам. Адже в неї не було грошей на купівлю такої речі, а сказати, що то подарунок незнайомця, було б дуже погано. Врешті вона пішла на вихідні навідати тітку Фресію й потім сказала батькам, наче в тої гостював її давній знайомий-фотограф з Астірі й він подарував їй камеру до іменин, котрі вже скоро. Гессі було дуже соромно брехати батькам, проте вона вирішила використати цю історію, адже тітку Фресію всі вважали трішки дивною, і навіть якби вона заперечила, що приймала якогось гостя-фотографа, можна було сказати, що тітка просто плутає.
Тож камеру вдалось «поселити» вдома.
На цьому сон-спогад закінчився.
Гессі розплющила очі й подивилась на важку сумку на підвіконні — сонце, пробиваючись крізь фіранки, лягало на неї осяйними смужками. Скільки часу минуло відтоді, коли історик подарував їй камеру?.. Цікаво, коли він повернеться? І чи повернеться взагалі? Може, цей сон був знаком, що час близько?