Дівчина відчула, що її сила спротиву гасне.
— Гестія Амалія, — втрутилась Генріка замість того, щоб розсміятись. Голос її був гострим, як лезо кухонного ножа, котрим пані Моррінда нарізала двоповерховий торт.
— Перепрошую? — Фрадер із ввічливим інтересом зиркнув на неї.
Гессі розуміла, що він оцінює Генріку — і оцінює позитивно. Вона ж красуня. Утім, зараз він бачив лише обличчя. Тому здивувався так, наче перед ним була красива картина, котра раптом вирішила бути чимось більшим, ніж просто картиною.
— Мою сестру, шановні, звуть Гестія Амалія, а не «чорнява панна». І якщо у вас достатньо клепки, щоб рахувати наш битий посуд, що, поза сумнівом, дуже личить молодим розумникам, то вже ж запам’ятати ім’я вам має бути під силу. Чи я помиляюсь? — Вона раптом підвелася з крісла й наче виросла над гостями.
Генріка вперла руки в боки, і в Гессі було тверде переконання, що ще мить — і сестра візьме обох Тавішів за комірці дорогих сорочок і просто через скляні двері виштовхає на веранду, під дрібний і холодний вечірній дощик.
Здається, вони відчули те саме, бо раптом притихли. Фрадер сьорбнув чай, а тоді смикнув брата.
— Ми ліпше повернемось до столу. Раді цьому вечору, панянки. Перепрошую за різкість.
Двері за Тавішами грюкнули, хоча не більше, ніж дозволяли правила пристойності.
Генріка опустилася назад у крісло і приклала долоню до чола:
— Ох-х, матінка буде страх яка невдоволена, коли побачить, що Тавіші втекли од нас. Але вони дурні.
— Вони дурні, — повторила Гессі й розсміялась. — Але славно ти їм язики припнула.
— Це було неважко. Щойно уявляю ту Олейн в Оллішів, так зло й бере. З одної гілки ягоди!
— Я бачила на ринку Доанну, — тихо, проте з торжеством у голосі повідомила пані Катаніка на недільних посиденьках у цукерні.
— І я! — докинув Лаллі, котрий колупав срібною ложечкою бісквіт, з якого він уже з’їв усі кремові троянди.
— Як вона? — спитала матінка коротко.
Гессі розуміла: та геть невдоволена тим, що наречена Аїдена ходить собі на ринок і — страх який! — купує там овочі замість служниці, а до них у гості не заходить. Це ж тоді все пристойне товариство неодмінно помітить повернення панни Доанни. І буде шепотітись, що її у Фаулі-Прейшерів страшенно не любили. І тому вона тримається окремо, ніби й не була їм майже рідною. Або ще казатимуть, що Фаулі-Прейшери геть про неї не дбають і покинули напризволяще після смерті Аїдена. Або ж вигадають, що її звинуватили в його смерті чи щось гірше. Загалом, хай там як, матінка вже спала й бачила, як пані Катаніка з пані Маріольтою чи з пані Тавіш їдять медові пряники і перемовляються про те, як вона, Дорі Фаулі, загнобила свою ймовірну невістку.
Лукаві очі пані Катаніки свідчили, що такі розмови вже точаться. Проте вона набрала собі ще варення і спокійно відповіла:
— О, вигляд має дуже бадьоренький. Наче нічого й не було. Дивна. Якісь там квіточки у волоссі. Шаль зелена, як у дівчинки. Проте аж світиться. Не інакше, як знову заміж ладиться!
— За кого ж? — оторопіла матінка.
— Оцього вже не знаю. Ви б із нею поговорили, може б, і розказала.
Гессі зрозуміла, що й пані Катаніку з’їдає інтерес щодо того, чого це Доанна така невиправдано щаслива й радісна. І як оце їм пояснити, що вона просто вирішила жити?..
— Може, вона з’їла багато смачних тістечок? Чи їй купили коня? — висунув свою версію Лаллі, котрий уже доїв бісквіт і тепер диригував ложкою в повітрі, наче перед ним був цілий оркестр.
— Алістале, я тобі скільки разів казала не втручатись у розмови дорослих? — Пані Катаніка пригладила жорсткі кучері на голові сина так, що він аж утиснув голову в плечі.
— Ми могли б самі до неї навідатись, — запропонувала Гессі.
Вона була певна, що панна Доанна не відмовиться почастувати матінку чаєм на своїй красивій веранді з краєвидом на ліс. Проте матінка примружила очі й подивилася за вікно з таким виразом обличчя, ніби побачила там злого ворога. Гессі сиділа спиною до вікна, і на мить у її уяві промайнуло манто мадаме Малейн Рошері, проте коли вона озирнулася, то з полегшенням не помітила ні сліду фіренської красуні. Натомість вулицею поспішала Генріка. За нею широкими кроками йшов Морґін Олліш. Здається, сестра була на нього зла.
— Син Оллішів? — пані Катаніка поблажливо пхикнула. — Дівчинка виросла?
— Вона так тільки думає, — матінка провела доньку поглядом. — Ці ігри довго не тривають.