Чоловік мав таку ж засмаглу шкіру, а очі його нагадали Гессі два відполіровані каштани, котрих повно блищало на алеях парку восени.
— Доброго дня. Чим вам допомогти?
— Ми шукаємо вулицю… як же вона?.. — Дідусь став клацати пальцями й перевів погляд на свого супутника: — То як вона звалась?
— Магнолій? — послужливо спитав чоловік.
— Та нє-є!
— Майорану?
— Тю, придумаєш таке!
— Мальв?
— Ой, помовч ліпше! Перепрошую, юна красуне, мій онучок наче ще й молодецький, а клепки в нього, хай пробачить моя матінка, як у дівки, котра гуляє з трьома та все не знає, з котрим їй ліпше!
Гессі слабко всміхнулась, не певна, як реагувати на таку заувагу, і додала:
— Якщо вулиця починається на «ма», то я не певна, яка це. Але на вулиці Каменярів є особняк Масоллі. Може, вам до них?
— Масоллі! — вигукнув дідусь радісно й аж здійняв руку до неба. — Як файненько, що вони ще тутай! Нашого квіту по всьому… Так, про що це я?.. Вулиця… Як звалась та вулиця?
— Діду, панянка, може, поспішає, а ви її затримуєте.
— Ні-ні. — Гессі заперечно похитала головою. — Я радо вам допоможу.
— Та… — дідусь махнув рукою. — Біс із нею, з тією вулицею. Скажи, золотко, ліпше, де дім Моуроссі?
— Моуроссі? — Гессі замислилась на мить, пригадуючи це прізвище, але ні, нічого не пригадала. — Вибачте, я не знаю такого.
— Аброзіоні?
— О, вони поїхали. Давно дуже. А дім їхній згорів. У всіх газетах писали.
Дідусь скривився, ніби його різонули чимось.
— Руеми?
— Наче перебралися до Фіренсу.
— А…
З кожним прізвищем Гессі здавалося, що дідусь стає дедалі старішим і сумнішим, наче новини про те, що всі його давні друзі вже не тут, примушували його відчувати вагу часу. І його незворотність.
Нарешті він підвів посмутнілий погляд на Гессі і спитав зовсім тихо:
— А Фаулі? Мадонна Фресія Фаулі… вона?..
— Моя тітонька. Тут недалечко живе, — відповіла Гессі швидко.
Почувши це, дідусь просвітлів на обличчі, і його каштанові, як і в онука, очі засвітилися живим вогнем.
— Фресія? Мадонна Фресія жива й щасливо днює? — Він задер голову і зареготав так, що випадковий перехожий зиркнув і аж сіпнувся від здивування. — Ха! Ха-а!..
— Діду, їй-богу, спокійніше будьте. — Онук поклав руку старенькому на плече. — Тут же, знаєте, не заведено так бурхливо реагувати.
— Ой, що ти тямиш! Радість у мене! — Дід махнув на нього рукою. — Юна красуне з добрими новинами, скажіть же мені, де живе мадонна Фаулі?
Гессі округлила очі, не розуміючи, чого дідусь зве тітоньку таким чудним іменем, аж тоді пригадала, що таке поважне звертання до панн заведене в Ітеллі.
— Ідете через міст, — показала вона швиденько. — Потім праворуч. На розі буде велика книгарня Оллішів, минаєте її і ще два повороти минаєте. Далі побачите високу білу вежу, а за нею буде ательє. «Олай і трояндовий джем» зветься, — пояснила Гессі. — От за ательє такий круглий скверик, а від нього — вулиця Зоряна. Третій дім із великим заквітчаним садочком — то дім тітоньки Фресії. Може, вас провести?
— Ні! Вже ж знайдемо, — радісно заявив дідусь. Він тут же наче виріс, випростався, і Гессі раптом подумала, що дідусем його звати зарано. Просто сивий чоловік, але який жвавий і яскравий! — Дякуємо, панянко!
— А ви… ви не з Ітеллі часом?
— А таки схожі? — примружив одне око дідусь.
— Так! Схожі! — Утішена здогадкою, Гессі сплеснула в долоні і зовсім навмання додала: — І звуть вас — Мартіно!
Тут уже гість подивився на неї з краплею підозри, а тоді розсміявся — гучно й заливчасто:
— Ну й ну! А панянка в нас непроста! Так, кралечко. Я — Мартіан Сольфрей, і коли мені було років десь, як ото тобі, то дівчата кликали мене не інакше як Мартіно. Не втямлю, звідки ти це знаєш, але тому ти мені ще більш подобаєшся! Спасибі!
Він різко розвернувся й пішов по мосту сам. Натомість його супутник зиркнув на Гессі вибачливо:
— Мій дід — то такий ураган. Жодної миті спокою…
— О, це ж весело!
— Та так… А ви казали… Вибачте, ви згадували про ательє…
— Пані Олай?
— Амрі, ану шуруй за мною! — гучний голос дідуся Мартіно долинув уже від середини мосту, і його внук, так і не дізнавшись того, що його зацікавило, шугнув за ним, а поли його дорожнього плаща розлітались, як крила шпака.
Гессі подивилась їм услід, схопила камеру і швиденько сфотографувала двійко ітеллійців, поки ті не зникли з поля зору її об’єктива. Раптом на кришечці камери засвітилась крихітна червона лампа, котрої Гессі раніше не помічала. Проте більше нічого не сталося.