— А ви?
Гессі крутнулась цього разу повільно і зустрілась поглядами з Полем. Їй згадався вечір у театрі. «А ви, панянко, сьогодні яку роль граєте?»
— А як ви вважаєте? — Вона переадресувала запитання, бо не знала, що відповісти.
— Що це не важливо. Насправді, є дуже багато речей, котрі неважливі.
Уклін. Поворот.
— Наприклад? — Рука Гессі ковзнула повз зап’ястя Ульге Фаадрі.
Крок. Рука Поля міцна і сильна. Дівчина здалася самій собі геть невагомою, бо підкорилася його легкому дотику, і вже її сукня розлетілася від оберту, а кроки полетіли в правильному напрямку без найменшої затримки.
— Наприклад, те, що думають інші про кількість трояндочок у вашій зачісці, — Поль усміхнувся.
Крок. Два. Три.
— Перепрошую?
— Я тут чув розмову двох панночок. Краєм вуха. Одна бідкалась іншій, що всі помітять, як у неї випала трояндочка із зачіски. І що це здатне перетворити її вечір на суцільне нещастя, уявляєте?
— Ви недооцінюєте, наскільки цей вечір важливий для тих, хто на балу вперше. — Гессі вирішила захистити невідомих їй дівчаток, хоча була певна, що якби сама стала свідком такої розмови, то подумки сміялася б вельми щиро.
Поворот. Цього разу зап’ястя Генріки. Радісний погляд сестри і її розпашілі щоки, на диво гладенькі та сяйливі від материної пудри. Крок. Рука Поля природно перехопила її руку, і — поворот.
— Авжеж, недооцінюю. — Усмішка широка й ледь знічена. — Ви можете мені не вірити, та юнаки взагалі схильні недооцінювати важливість танців. Принаймні у вашому віці.
— Мій брат обожнював танцювати. Навіть у моєму віці.
Крок. Два. Три. Уклін.
— Він танцював ліпше за всіх, кого я знала. І зі мною теж.
— Я не сумніваюсь у цьому. Ваш брат — особлива людина.
Поль подивився на неї довгим-довгим поглядом. Наче знав Аїдена. Наче сумував за ним так, як вона. Наче… розумів.
Проте тут мелодія раптово урвалась і затихла. Треба було вклонитись. Треба було подякувати за танець. Треба було… Гессі бачила боковим зором, як праворуч і ліворуч від неї в реверансах присідають інші дами. Проте вона не могла поворухнутись, і лише, з силою стиснувши поділ сукні, виконала потрібні рухи.
— Вдячний вам. Це, безумовно, прекрасний початок вечора. — Поль Масоллі коротко кивнув і, здавалось, підійшов до наступної дами абсолютно наздогад.
Гессі на мить кольнула шпилька суму, що він не танцюватиме з нею далі, проте вона згадала, що етикет вимагає змінювати пари.
Коли зазвучали повільні звуки другого танцю, дівчина впізнала прегарний астірійський вальс, але залишилась без пари. Зрештою, танцювало вже менше народу. Багато дівчат поспішили до столиків, котрі стояли по периметру зали, поміж колонами, наче насправді це й була їхня мета. Направду, набагато легше вдавати, що тебе цікавить он те тістечко, аніж стражденно стояти поблизу танцюристів, коли тебе не запросили.
Гессі відійшла з центру, оминаючи пари, серед котрих красувалась Генріка, така яскрава у своєму зеленому платті.
— Гестіє Амаліє! — Матінка стояла неподалік із високим келихом у руці. Поруч неї не було батька — тільки пані Катаніка і Доанна.
Дівчина підійшла до них, відчуваючи, що її ноги легенькі-легенькі.
— Матінко! Пані Роу, — вона всміхнулась до них.
— Ми бачили тебе! — Пані Катаніка пригубила шампанського і тихенько гикнула. — Лаллі теж дуже просився піти. Я ледь його переконала, що таких маленьких хлопчиків не пускають на бали. Та я йому розповім, що його дорогенька Гестія була красунечка!
— Ох… — Матінка поправила рукав на лівому плечі Гессі. — Це було приємно. Ви з Генрікою обидві мали достойний вигляд. Таки я знала, що цей син Тавішів їй буде до смаку більше за книгарів без найменших перспектив.
Гессі хотіла заперечити, бо ж знала чудово, хто до смаку Генрі, проте матінці ліпше цього не знати. Принаймні поки що.
— Мій брат тебе добре розважив? — спитала Доанна пошепки.
— Так, вельми.
— То, Доанно, люба моя, — матінка негайно звернулась до нареченої Аїдена, — ви зазирнете до нас наступного тижня? У середу я влаштовую гостину жіночого клубу, і буде добре, якщо ви завітаєте. Усі завжди цікавляться вашими справами, а мені аж ніяково, що не маю, що їм відповісти.
— У середу? — Доанна недбало поправила шаль. — Вибачте, пані Фаулі, проте маю справи.
— Які? Хіба у вас є щось до роботи?
Пані Катаніка зиркала то в її бік, то в бік Доанни з інтересом і крапелькою остраху.
— Так, і вельми багато. — Наречена Аїдена задерла голову. На її довгій білій шиї зблискували разки дорогого намиста з дрібним розписом, який скидався на іній. — А що ж пані, котрі так пантрують за мною, жодного разу не зазирнули до моїх батьків, коли я була у від’їзді? І ви теж не дуже переймалися тим, як у них справи.