— Тож ви знаєте, як треба буде вчинити із цими записами потім?
— Так. Але до цього ще далеко.
Історик подивився на мене з багатозначною усмішкою.
— І не вписуйте в історію цей епізод. Це не те, що їй варто знати, — докинув я. — Нехай магія буде просто магією. Адже вона не потребує пояснення.
Після балу випав цілий тиждень канікул. Гессі провела ще два дні вдома, бо матінка непокоїлася через її здоров’я. Генріка з Кірлою, Вієнною та іншими дівчатами з коледжу на кілька днів поїхали в заміський будинок Дей Маарів. Сестра урочисто пообіцяла батькам, що навіть не наближатиметься до річки, носитиме капелюшок, щоб не напекло голову, і не буде гуляти сама.
Гессі була навіть рада, що Генрі поїхала, — кілька днів тиші в домі її дуже приваблювали. Матінка теж раділа — природно, що в Дей Маарів не було ніяких Оллішів, бо останнім часом Генріка надто часто згадувала про родину книгарів, щоб залишити це поза увагою.
— Як минуло твоє свято? — спитав Лаллі, котрого привела в гості пані Катаніка.
Він завмер на порозі кімнати Гессі й боявся зайти. Мати дала йому букет троянд, обгорнутий стрічками так рясно, що на їхньому тлі було важко роздивитись самі квіти.
— Чудово, дякую. — Гессі привітно йому всміхнулась. Вона сиділа в плетеному кріслі біля вікна та мружилась від сонця. — Можеш зайти, — додала, коли помітила нерішучість сина пані Катаніки.
Хлопчик рівними кроками наблизився до неї та простягнув букет.
— Гестіє Амаліє, видужуй! — У голосі Лаллі було стільки завзяття, ніби він намірявся віддати всі свої сили задля цієї мети.
— Я вже добре почуваюся. — Вона обережно взяла квіти й заходилася виплутувати їх зі стрічок. — Дякую.
— О! Справді? Тоді ти не помреш? І ми вирушимо гуляти на конях? — Лаллі одразу ж пожвавився.
— Мабуть, не сьогодні. Але так, вирушимо. І ні, я не помру.
— Гаразд. Тобі я вірю. Але знай: дорослим вірити не можна. — Лице хлопчика одразу стало дуже серйозним і похмурим. — Дядько Ашлі казав, що не помре. І збрехав.
— Не кажи так, Лаллі. — Гессі пригладила його рудуваті кучерики. — Ніхто не хоче помирати. І коли хтось із дорослих так каже, будь певен, що він докладе всіх зусиль, щоб видужати.
— Як Аїден?
Голка в серце.
— Так, Лаллі.
М’які кучері під пальцями. Сонце на підвіконні, на колінах, на столі. Як його усмішка, як сонце всередині.
— Як Аїден.
— …А потім ми сиділи на терасі на другому поверсі й пили ягідний чай, який привіз дядько Вієнни з самої Пармі! Він був бо-ожественний… Гесті, ти слухаєш?
— Так, звичайно. — Дівчина машинально кивнула.
Генріці не потрібно було, щоб її надто уважно слухали. Їй потрібно було говорити, і вона говорила до Гессі, розповідаючи про поїздку. Щоки сестри зарум’янились від сонця та емоцій.
— От! Чай був божественний. А які в них сервізи! Матінці б сподобались! І в кожній кімнаті розписи на стелі — дуже багато візерунків у східному стилі. Вієнна розповідала, що декоратором був добрий друг її батька, котрий оздоблював палати лордів у Роммелі. Вілен показував мені зразки розписів…
— Вілен теж там був? — здивувалася Гессі. Вона чула про це вперше, адже перед від’їздом Генріка називала батькам лише імена дівчат.
Сестра трохи знітилась, але тут же захисним тоном повела далі:
— А що такого? У нього ж теж канікули. І їхні батьки там були. І покоївка, пані Дала.
— Гаразд…
— Так ось, він показував мені зразки розписів. Стільки краси! А тоді ми вийшли на балкончик на горищі — там він такий малесенький, що і вдвох поміститись важко.
— Але ви помістились? — Гестія відчувала, що це найважливіша частина історії, тому зосередилась-таки на сестриній розповіді.
— О так. Тоді Вілен показував мені їхні сади, котрі тягнуться аж до річки. І тримав мене за руку. — Закінчивши фразу, Генріка закусила губу й крадькома зиркнула в бік Гессі, наче чекала, що ж сестра на це відповість.
Та мовчала й тільки дивилась на руду й сонячну Генрі, з котрою їх об’єднували, мабуть, лише великі очі. А все інше здавалося геть різним. Часом випадкові знайомці більш подібні між собою, аніж такі двійнята. І думки їхні теж відрізнялись зовсім-зовсім…
— Ну, Гесті, чого ти так на мене дивишся? — раптом спалахнула Генріка. — Це було дуже мило! І він зблизька такий високий і красивий! Уяви собі: сонце сідає, а у Вілена світле волосся. Знаєш, як гарно, коли сонце сідає і світить на таке волосся? Дуже гарно! І нічого такого не сталося. Він лише тримав мене за руку. Він такий ввічливий! Не те що деякі юнаки його віку. Не дозволяв собі нічого зайвого. А проте погляд говорив за нього все! Знаєш, не передати словами, як же він на мене дивився! Ох… Гесті, що? Ну що?!