Гессі здивовано похитала головою:
— Адже це ти, Генрі. Це все ти. Я ні слова не сказала.
Тут Генріка сама голосно схлипнула й учепилась обома руками в подушку, котра лежала в неї на колінах:
— Адже цей Морґін! Цей тричі проклятий Морґін Олліш не прийшов на мій бал! Це все він! Він… він…
Генрі не договорила і зайшлася плачем, невтішним і голосним.
— Це твоя справа, — шепнула Гессі, коли сестра трохи заспокоїлась. — Тільки я не думаю, що стане ліпше, якщо кожного разу, коли в Морґіна будуть справи, тікатимеш цілуватися з іншими.
— Я не цілувалася з Віленом! — Щоки Генрі засвітились малиновим рум’янцем.
— Так, звичайно. — Гессі поблажливо зиркнула на неї.
Сестра знітилась і тут же стала виправдовуватись:
— Оце вже ні! Я б до такого… я б так… Ні-ні! Ти мені не віриш?
— Вірю, звичайно, — поважно кивнула Гессі. — Але якщо все так, як ти кажеш, то нічого страшного не сталося.
Генріка повторила отупіло:
— Нічого страшного… Так. Нічого страшного…
Вона шморгнула носом. І раптом усміхнулась.
— Справді! Що це я! Треба швидше вибачитись перед Моррі, бо я була з ним трохи різка минулого разу… Тільки нікому. Чула, Гесті? Нікому!
Гессі кивнула. Вона завжди дивувалася тому, як швидко в її сестри можуть змінюватися настрій та плин думок.
Стук у двері примусив Генріку сполошитись. Вона підстрибнула мов ошпарена і мало не заскочила в шафу, аби ніхто не побачив її сліз.
— Гестіє Амаліє, тобі посилка! — оголосила пані Моррінда.
— Ой! Це ж, мабуть, Даррін чогось новенького з книгарні надіслав! — вирішила Генріка. — Він же часто це робить?
— Та не так і часто, — заперечила Гессі, хоча подумала про те саме, але не хотіла зізнаватися. Бо тоді вже Генрі їй не дасть спокою з тим Дарріном.
Гессі занесла посилку до своєї кімнати, випровадила сестру, замкнула двері на ключ ізсередини, розв’язала паперову мотузку і зняла кришку. Зашелестів обгортковий папір. Усередині не було книжок. Натомість там ховалося щось м’яке, темно-синє і, безперечно, красиве. Дівчина намацала жорсткий конверт і дістала спочатку його.
У конверті була записка, складена вдвоє.
«Люба панянко! — повідомляв знайомий почерк зі стрімким «р» та видовженим «о». — Маю щоразу велику радість до вас звертатись. Не певен, чи вчасно надійде мій подарунок, бо не вивчив ще роботу пошти у ваших краях. Якщо ваша ласка, то я був би дуже радий, якби ви вдягнули це до святкового прийому з нагоди ваших уродин, хай би коли вони були. З днем народження, Гестіє!»
Дівчина відклала записку вбік і шарпнула обгортковий папір, на якому помітила емблему ательє пані Олай. А тоді схопила за плічка подарунок і витягла його з коробки.
Водоспад синього, аквамаринового, блакитного й бірюзового шовку заструменів до підлоги, виблискуючи найтоншою вишивкою в тон тканині та дрібними мерехтливими перлами, котрі плавали між хвиль, мовби на морському дні.
Сукня була неймовірно прекрасна.
АЇДен
— Кандидате в Тріаду! — Професор світотворення зупинив мене, коли я вже хотів вийти з аудиторії після заняття. — Ми помітили незвичайну активність у світі, з котрого ви прийшли до нас.
— Ну, я до цього не причетний, — відповів різко. Сподівався, що моє праведне обурення дозволить швидше зняти підозри щодо того, що я оминаю всі заборони задля однієї ризикованої справи.
— Ми й не стверджуємо, що тут є ваша вина. Ви ж усвідомлюєте, що студентам заборонено впливати на життя світу, з котрого вони прийшли, та виходити на зв’язок із будь-ким із попереднього життя?
— Так, — кивнув я.
Що-що, а тут це мені доводилось чути надто часто.
— Усі люди з попереднього життя повинні залишитись у минулому. — Професор стиснув моє плече. — Це ви теж розумієте, кандидате в Тріаду?
— Звісно.
— Гаразд. Ми сподіваємось, що ви нас не розчаруєте.
— Безумовно, так. Я докладаю всіх зусиль, — збрехав я.
Насправді, у цьому світі не було нічого, що примусило б мене забути про дім. І мене там не забули. Але це сталось, якщо вірити Історикові, завдяки силі моєї дорогої Гестії. Отож якщо тут, в Академії, дізнаються про неї, то можуть силоміць висмикнути з того життя, котре вона має, і… Ні. Ні, Аїдене. Цього допустити не можна.