— Але ти будеш змушений щось тут удіяти, — повідомила Розе, коли зустріла мене наступного разу і завернула розмову на свою улюблену тему.
— Що вдіяти?
— Попрощатись. Ти не можеш усидіти на двох стільцях одразу.
— Я не просив про… другий стілець.
— О, ти досі думаєш, що життя дає нам виключно те, про що ми просимо?
— Я думаю, що нам самим обирати.
— У Полі нахапався… — Вона поблажливо пхикнула.
— Ти хотіла ще щось? — Я мав твердий намір перервати цю беззмістовну розмову.
— Твій світ — який він? — раптом спитала Розе зовсім іншим тоном.
— Чому ти цікавишся?
— Бо ти добре це пам’ятаєш. От і цікаво.
— Я не так багато бачив. — Перед моїми очима промайнули рідні вулиці. — Але там, де я живу, дуже красиво. Наше місто невеличке, старовинне, неподалік кордону з Астірі. Астірі — це місто сусідньої держави, — додав.
— Ти там був?
— Так. Мені випав шанс трохи помандрувати. Моя сім’я доволі заможна. Батько має кілька фабрик, матінка успадкувала великий статок, і ми живемо в давньому маєтку.
— У давньому маєтку? Там, мабуть, дуже красиво? У вас багато слуг? І вдосталь їжі? — запитання посипались одне за одним, ніби Прозерпіні було смертельно потрібно дізнатись це.
Я мимоволі став розповідати їй усі ці дрібниці. Бо був певен, що вони не відіграють жодної ролі й це просто цікавість. Урешті, що там ще могло б бути? З моменту, як нас трьох — мене, Розе й Полі — зарахували-таки до кандидатів у Тріаду, мені доводилось частіше їх бачити на індивідуальних заняттях. Тому я вирішив, що порозумітися з обома буде на краще. Хоча між собою вони досі гризлись або, навпаки, демонстративно мовчали.
— Так. Там красиво. Слуг у нас небагато. Управителька пані Моррінда й кілька покоївок та ще дівчата на кухні. І лакей. І… так. Їжі в нас достатньо. Їжі, по суті, у всіх достатньо. Коли я був малим, на півночі стався голод, але відтоді більше не було нічого такого.
— Як добре! — Розе раптом узяла мою руку та стиснула її. — Я тепер розумію, чому ти не хотів звідти йти…
На якусь довгу мить мені видалося, що Прозерпіна не така вже й дивна. Здавалося, вона щиро рада тому, що вдома в мене все чудово. Що мій дім заможний і добробут не покидає нас.
— Моя молодша сестра загинула, — додала вона тихо. — Загинула одразу після матері. Мати поспішала додому, бо ми напередодні кілька днів зовсім не мали їжі. Тому вона пішла короткою дорогою — по кризі на річці. Крига тонка була. — Розе криво всміхнулась. — Думаю, я можу не розповідати далі.
— І ти залишилась… зовсім сама?
Світлі очі Розе досліджували моє лице, ніби вона сумнівалася, чи варто казати те, що хотіла. Проте врешті закусила нижню губу і шепнула:
— Так. Зовсім сама. Я залишилась сама, Аїде. Усе в мене забрали.
— Я можу уявити, як це було страшно для дитини… — Почав я одну з тих фраз, котрі говорять у таких випадках, але Розе приклала палець мені до губ:
— Ні, Аїде. Ні, ти не можеш уявити.
Розділ 13. Сестри і чаклунка
Фона
— Він не планує припиняти це, Фоно.
— Що, Розе?
— Він знає, що його не забули, і сам не хоче забувати. Він тримається за свій дім щосили. А це погано.
— Так, погано. Адже, поки триматиметься за минуле, він ніколи не буде нашим Аїдом.
— Моїм Аїдом, Фоно. Моїм.
— Так, звичайно. Твоїм Аїдом.
— І ніколи не відкриє своїх сил повністю. Не стане щасливим… Ніхто з тих, хто тримається за минуле, не може стати щасливим. Проте і Аїд, і Полі вважають, що я недобра. Не довіряють мені.
— Ти чудова, Розе. Не зважай на них.
— Так. Я знаю. Проте нам ще потрібно запевнити Аїда, що я хороша і хочу для нього найліпшого. Тому мені не можна наближатися до його сестри. А тобі — можна. І навіть варто.
— Але…
— Аїд про тебе не знає. І не дізнається. Я натомість розповіла йому про Персі та її смерть.
— А Полі? Він проникливий. І небезпечний.
Розе широко всміхнулась:
— Він? Лише добре вдає. А сам заплутується дедалі сильніше. Ми використаємо це у власних інтересах. Уяви лишень! Якщо я, скажімо, із Аїдом готуватимусь до занять у бібліотеці, а тут прибіжить захеканий Полі й повідомить, що тільки-но бачив мене з Гестією? Як думаєш, кому тоді повірить Аїд?
— Он як. Але це жорстоко, Розе.
— Можливо. Але я хочу Аїда ощасливити, а для цього треба йти на жертви. Нашою жертвою може стати Полі. Він не буде проти. Він навіть не зрозуміє, що відбулося, якщо розіграти всі карти правильно…
Фона опустила погляд на долівку. Коли вона дивилася в очі сестри, то завжди відчувала, що її покидає будь-яка сила, наче Розе позбавляла її можливості висловити свій спротив і навіть думку.