— Я — вчитися. Завтра допоможеш мені на іспиті.
Іспит видався складним, проте найбільше Гессі стурбував не він, а випадкова зустріч у місті: мадаме Малейн перестріла її й наполегливо цікавилась, чи не хочуть вони влітку відвідати Фіренс. Гессі не хотіла. Але плани на літо все одно завжди складали батьки, тож у разі чого в неї не залишилося б вибору.
— І ми поїдемо… поїдемо ми… влітку поїдемо… — Батько любив у такий момент створювати інтригу, але врешті виклав квитки на потяг на стіл і закінчив: — На узбережжя Анадалі!
Генріка щасливо запищала й кинулась йому на шию. Гессі відчула, як камінь падає з грудей. Отже, ніякого Фіренсу. І ніякої Малейн Рошері. Чудово.
— Анадалі? — Матінка наморщила носа. — Сподіваюсь, там не буде шумно. Я чула, що туди відправляють на літню практику студентів з медичного…
— Побачимо! — Батько був у доброму гуморі. — Але спочатку якнайліпше відсвяткуємо іменини дівчаток! Так?
— Та-ак! — вигукнула Генріка й защебетала про те, кого вони вже запросили й кого ще треба запросити.
Гессі подивилась на люстру крізь переплетені пальці. Нагорі, поміж записами з коледжу, в неї був захований маленький жовтий конверт. А в ньому — запрошення на свято.
«Я вельми вдячна за щедрий подарунок. Якщо хочете впевнитись, що виконаю вашу настанову та одягну його в день іменин, то рекомендую вам навідатися в особняк Фаулі-Прейшерів за адресою, зазначеною на картці. Наступної суботи по обіді. Гестія Амалія».
Вона написала запрошення спочатку в зошиті, а потім перенесла його на красивий цупкий папір із фігурною рамкою. І сховала до конверта. А що далі — цього вона не знала. Як надіслати листа тому, хто не має адреси? Точніше — чиєї адреси вона не знає. І ніхто не знає. Як надіслати листа тому, чиє існування — і те під сумнівом? Залишити на підвіконні? Пожбурити в річку? Просто кинути в скриньку на пошті? Забути десь у парку? Спалити в каміні?..
Якось запрошення зникло. Гессі шукала його в усіх зошитах, під ліжком, у шафі й навіть у вітальні, хоча туди воно не мало б потрапити. Вона питала Генріку, пані Моррінду і нову служницю, проте ніхто не бачив ніякого конвертика. Наче запрошення для блакитноокого розчинилось у повітрі. Та й по всьому.
Та й по всьому. Усе, що зв’язувало її з чудернацьким юнаком, було таким нетривким, нереальним і загадковим, що вона направду не була вже певна, чи не приходить він сам із якоїсь історії. Їй-богу, він був би цікавим персонажем!..
— Що ти хочеш на свято? — спитав Даррін, коли вони зустрілися в цукерні.
Віднедавна Гессі запропонувала зустрічатися там при нагоді, бо для матінки не було вже новиною, що вони товаришують з Оллішами, тож хай би вона хоч почувалася спокійно, що її донечки чемно сидять у пристойному закладі, а не гасають полями й парками, як скажені кози.
— Я буду рада будь-чому. Але книжки — це завжди хороший вибір.
— Я хочу подарувати тобі щось пам’ятне. — Даррін нахилив голову, і його очі від того стали здаватися дуже темними. Він раптом відвернувся й потер кінчик носа: — Вибач, якісь дивні речі верзу. Просто мати казала, що шістнадцятиріччя — це такий важливий момент, що треба придумати щось цікаве, і взагалі що мені бракує оригінальності. Хм. І цього я теж не мав би говорити. Вибач.
Гессі взяла чашечку обома руками й відчула, як щоки розпашілися.
— Дарріне, мені справді сподобається будь-який подарунок. А от Генріка, мабуть, не дуже втішиться книжкам.
— Справді? Скажу Моррі. Та він, мабуть, і не думав про них. Узагалі, підозрюю, що мати вже заготувала якийсь великий і пафосний подарунок на кшталт дорогого сервізу, котрий буде наче від нашої родини вашій. Вона дуже тішиться, що ми товаришуємо.
Гессі промовчала. Їхня матінка не дуже тішилась. Та, мабуть, вона ще менше втішилася б, якби дізналася, що її дочка, Гестія Амалія, насправді дуже зацікавлена особою, про котру не знає геть нічого, окрім кольору очей.
Розділ 14. Час прощатись
Сукня скидалася на море. Була синя, темна, чарівна і достоту підходила, щоб у ній потонути. Тканина з мереживом по подолу мінилась, мов прибій. Гессі здавалось, що вона пливе, що кожен її рух плавний і м’який, що навіть тонкі руки стають красивими та зграбними, а волосся теж відлискує синявою.
— От ти і зовсім доросла, — сказала вона сама до себе, дивлячись у дзеркало. Сукня шелестіла, ніби нагадувала про далеке-далеке море, до котрого вони зовсім скоро поїдуть гуляти на узбережжі, гріти ноги в піску і повертатись додому, тримаючи туфлі в руках. І білі сукні тріпотітимуть, як вітрила, а сонце випалюватиме волосся, і воно здаватиметься вицвілим, знебарвленим, як небо в липні.