Свято було так гарно розплановане, що видавалося Гессі надто нудним. Спочатку — великий родинний обід, потім вручення подарунків та вітання, потім прибуття гостей не-родичів — і знову вручення подарунків, застілля, танці, застілля, побажання, застілля… Голова йшла обертом від кількості слів, сказаних сьогодні про неї з Генрікою людьми, котрі їх бачили не більш ніж двічі в житті.
Олліші прийшли надвечір.
— Якщо тобі сподобається, то я буду зовсім щасливою людиною. — Срібний замочок ледь чутно клацнув на зап’ясті.
Гессі подивилась на руку недовірливо й зачудовано. Браслет скидався на сплетіння тонких гілок, між яких притулилися зорі.
— Я подумав, що квіткових прикрас у тебе багато. А ця, щойно її побачив, нагадала мені про тебе. Про те, як ти говориш — про мрії, світло…
— Дуже! — видихнула Гессі. — Він дуже красивий!
— Радий, що догодив шановній панянці в день її свята. — Даррін жартівливо вклонився. — А тепер, якщо ваша ласка, піду ще привітаю Генріку. — Юнак поплескав по величенькому пакету, де з однаковим успіхом міг бути стос книжок і обіцяний сервіз від матінки Оллішів.
Гессі розсміялась. Вона подивилася на спину в лискучо-сірому жилеті, затримала погляд на темно-смарагдовій стрічці у волоссі Дарріна і подумала, що він таки не схожий на Аїдена. Принаймні менше, ніж їй здавалося раніше. Вона простежила за другом, котрий розмовляв тепер з її сестрою і вручив тій пакунок. Генріка тут же зиркнула в її бік, ніби хотіла дізнатись, а що ж дісталося сестрі. Гессі розвела руками і зробила реверанс, не стримуючи широкої усмішки. Генрі на мить насупилась, бо нічогісінько не зрозуміла. І це було кумедно.
Гессі випила рожевого, як захід сонця, пуншу. Даррін Олліш стояв неподалік, недбало спершись на одвірок. Пані Моррінда оминула його з великою тацею канапок і щось пробурмотіла, після чого хлопець відійшов і притулився в кутку, між каміном і шафою з батьковими книжками.
Гессі знову наповнила келих і випила все одразу.
— Гесті! — Генріка сіпнула її за рукав і зробила страшні очі. — Там алкоголь!
— І що? — Дівчина відверто не розуміла, чому сестра дивиться на неї так — з осудом і підозрою.
— А те, що годі тобі. Що за звичка — напиватися на власному святі! Що про тебе подумають?
— Що мені весело і я чудово бенкетую? Серйозно, Генрі, та їм усім байдуже. — Гессі окреслила півколо в повітрі, щоб охопити залу, а тоді таки поставила келих на стіл. Гаразд, можливо, Генріка трохи має рацію.
— Іди! Танцюй! — Сестра майже відштовхнула її від столу, тоді за руку потягла до каміна і зиркнула на Дарріна: — Юначе, чому ви не розважаєте даму?
Той подивився на Генріку спантеличено, а тоді запропонував Гессі руку. Вона вчепилась у неї, як у надійну опору, і ступила кілька кроків, а тоді запропонувала:
— Може, ліпше на свіже повітря?
Вони перетнули всю залу — Гессі відчула палючий погляд матінки, — а тоді вийшли на веранду.
— Тут ліпше? — спитав брат Фаусти послужливо.
— Так. Дуже… Тобто так, ліпше. Не надто, загалом. Але там стільки людей, що я вже втомилась, — випалила дівчина. — Таке відчуття, що це свято не наше з Генрі, а всіх отих гостей. А ми тут лише для того, щоб вони мали формальний привід зустрітись. Не те щоб я думала, що це погано. Але втомлює.
Даррін тихо розсміявся.
— Дивна дівчинка…
— Ти казав те саме під час нашої другої прогулянки. Здається, коли я танцювала на вулиці.
— Ого, запам’ятала!
— У мене хороша пам’ять. Може, я і руйную чашки, проте це не означає, що зовсім нездара. — Вона поправила бретельку сукні і провела пальцями по браслету.
— Так-так, — погодився Даррін і стишив голос до ледь чутного шепоту: — Тоді ти маєш пам’ятати, про що ще ми говорили під час тієї прогулянки. Тієї, давньої.
— Так? — Гессі зацікавилася. Вона відчувала крізь тканину сорочки тепло Даррінової руки, і їй подобалось, як воно шириться тілом.
— Я казав тобі не перейматися словами Генріки. — Юнак дивився на Гессі так, як завжди. Проте їй стало трішки лячно. — Ті слова, що ти начебто хотіла… знайти собі компанію. І потім непокоїлась через те, що тебе не так зрозуміють.
— Так. Пам’ятаю.
— Тоді ми ще багато говорили про те, що цілком можемо спілкуватись, як друзі, поки нам обом це подобається та приємно.
— Так.
Даррін трохи відсторонився й подивився тепер просто на неї.