Гессі помовчала кілька секунд, насолоджуючись теплом і спокоєм.
— Чому ти тут? — спитала вона потім. — Чому саме тепер?
Відповідь була проста і щира:
— Щоб захистити тебе.
— Від чого?
— Від самотності. І від таких моментів.
— Он як. Дякую.
Блакитноокий врешті відпустив її, і вона, втративши рештки сил, сіла просто в траву. Уламок колони міг розбити їй голову, і вже не було б на світі Гессі. Дивно, як це з будинку ще ніхто не вибіг — невже не почули? Чи справді час застиг у цьому моменті? Чи…
У півтемряві саду, без ліхтарів, вона подивилася на високий силует перед собою і розридалась.
Холодна трава пригасила пекуче відчуття в усьому тілі. З дому долинали приглушені звуки музики — мабуть, там танцювали. Панні Доанні стане фантазії затримати Дарріна, тож можна хоча б щодо цього не перейматись.
— Чому ви сумуєте, панянко? — спитав блакитноокий, коли вона трохи заспокоїлась. — Сьогодні ваше свято.
— Чому ви про це питаєте? — Вона відчула себе вжаленою.
Як розповісти йому про Дарріна Олліша? Про погляди зусібіч? Про страх? Як розповісти тому, кого, може, і не побачиш більше? Як поводитися з ним — як із любим другом чи, навпаки, як із випадковим знайомцем, котрого скоро тут і не буде?
Блакитноокий говорив тихо і спокійно, а проте була в його голосі нотка хвилювання:
— Ви повірите, коли я скажу, що ви мені дуже дорога?
— Не повірю, — відрізала Гессі, хоча їй було тепло від думки, що вона може бути йому дорогою.
— Он як… — Здавалось, він замислився.
Гессі повела далі, щоб нарешті пояснити хоча б щось:
— А ви як думали? Завтра ви зникнете — і я гадатиму, чи це лише моя бурхлива уява? І ніхто мене не зрозуміє. Ніхто в цілому світі. Я думаю, що Аїден розумів, та тільки його нема тут.
— Усі так думають. Що їх ніхто не розуміє.
— Навіть ви?
— Якщо я ваша бурхлива уява, то так.
— Жарти, жарти. Усе жарти.
— Нема нічого поганого в жартах. То чого вам бракує? Задумайтесь, панянко.
— Певності, — відповіла Гессі по секундному роздумі. — Мені так хочеться, щоб хтось сказав, як усе має бути! І… і що воно буде так. І щоб це було добре.
— Добре — то як? — Блакитноокий, здавалося, мав на меті витягти з неї щось — а що, вона й сама не знала.
— Ну он, Генріка каже, що ми маємо просто повчитися ще трішки, потім одружитись і жити з батькових грошей. Так думає і матінка. Даррін Олліш мріє опікуватися книгарнею. Фауста хоче мандрувати. Пані Олай порядкує в ательє…
— А чого хочете ви?
— Робити щасливими інших.
— А для себе?
— Для себе… Ох, не знаю. — Гессі склала руки на колінах — і раптом відвертість просто почала виплескуватися з неї: — Тому мені самотньо. І дивно. І страшно. Бож-жечки, як мені страшно!.. — Вона перевела погляд на блакитноокого: — Вам буває страшно?
— Буває. Наприклад, зараз, — зізнався він.
— Чому?
— Щоразу, коли я поруч із вами, мені страшно. Боюся припуститися якоїсь помилки.
— Поруч із вами мій світ дзвенить і міниться барвами. Ви не припустилися помилки, — всміхнулась Гессі. — А проте вас немає поруч. І не буде. А я не знаю, як жити далі. Сьогодні мені виповнилося шістнадцять…
Вона замовкла й подивилася на нього. Він відповів повільно:
— Я можу помилятись, панянко, та тільки вам не варто поспішати. Ви можете вчитись. Або не вчитись. Фотографувати всіх, кого вмовите на це. Ви можете вийти заміж та народити четвірко діток. А можете сказати юному Оллішеві, що пасуєте йому, як шоколадна цукерка до котлет. Ви можете мандрувати світом і відбивати у світлинах захід сонця по різні боки океану. Ви можете жити в будиночку біля озера і щоранку збирати квіти. Можете танцювати в парку під дощем чи після дощу. Можете писати листи до відомих письменників чи акторів і запрошувати їх до вашої цукерні. Маєте цілковите право малювати на стінах у своїй спальні. І обтинати коси так коротко, як вам заманеться. Ви можете приходити в парк і вдавати, що читаєте книжку, а насправді лічити кленові листочки. І навіть говорити посеред ночі з таємничими незнайомцями теж можете. — Тут він усміхнувся й замовк на мить, а тоді швидко повів далі: — Ви можете робити все це. Чи не робити нічого з цього. Просто одного дня прокинетесь, відчините вікно навстіж і зрозумієте, що ваше життя прекрасне і ви знаєте, що хочете робити далі. Просто не поспішайте.
— Ви так ладно говорите. Як письменник. — Гессі потеплішало всередині.
— Я люблю мистецтво, — погодився блакитноокий.
— Дякую за сукню, — сказала дівчина, вивчаючи траву під ногами, а коли думка стала твердою і певною, вона відчула в собі силу знову подивитись на раптового гостя.