— Ти рада? Задоволена? — Тепер він не приховував хвилювання, і Гессі на мить пошкодувала про своє рішення.
Їй довелось кілька секунд збиратися з силами.
— Так, — кивнула вона повільно і ще повільніше додала: — Але я маю вам… тобі дещо сказати. Я більше так не можу.
У тиші, котра впала на них обох, можна було почути шелест найтоншого шовку.
— У тебе є шанси, — сказала Гессі Даррінові.
Її голос шурхотів, як засохлі квіти.
Доанна виразно звела брови вгору. Вона саме говорила з Дарріном, коли Гессі повернулася знадвору. Олліш здивовано подивився на дівчину, але вона не дала йому часу щось відповісти й пішла нагору, не зважаючи на жебоніння матінки за спиною. Матінка говорила щось про гостей, про вихованість, про траву на її сукні…
Серце гупало, заглушуючи всі звуки.
— Я сказала йому піти. Я сказала йому піти. Я сказала…
Гессі повторила це стільки разів, скільки встигла, поки піднімалася сходами, ніби від цього мало полегшати.
— Гестіє Амаліє, а гості? — Пані Моррінда перепинила її в коридорі з тацею, повною нових наїдків.
— Я сказала йому піти. — Гессі минула її і майже побігла далі.
— Я сказала йому піти. — Сходинка нагору, друга, третя.
— Я сказала йому піти. — Довгий коридор, вази в нішах.
Третя ваза, котру вона минала, тріснула. Уламки шугнули в усі боки. Один порізав Гессі щоку.
— Я сказала йому піти. — Холодні пальці на шкірі. Відчуття крові, котра пахне залізом. Срібло на зап’ясті.
— Я сказала йому піти. — Двері в кімнату. Поворот ключа. Тиша. Відчинене вікно.
— Я сказала йому піти назавжди.
Ліжко. Падіння. Біль.
Гессі здавалося, що вона тоне в ліжку і проростає в ньому, розчиняється, тане і зовсім скоро зникне. Вона розкинула руки в сторони і подивилася на стелю. Стеля була сіра в потемках.
— Я сказала йому піти, — прошепотіла вона знову, згадуючи ці кілька хвилин у саду. Цю пронизливу прохолоду. Відчуття тиші — наче в усьому всесвіті ні душі. І болісне-болісне бажання припинити це.
Гессі не впізнавала себе. Адже раніше її найбільшим бажанням було побачити його. І кожна зустріч була за щастя. І кожна мить поруч із ним міняла її світ на краще. Тільки він не міг бути тут. Хай би ким був — він навіть не хотів показати своє обличчя, ховаючись за дивною-дивною магією. Вона не хотіла руйнувати магію. Але себе руйнувати теж не хотіла.
— Бачиш, Гестіє, я таки припустився помилки, — сказав блакитноокий на прощання. Його голос звучав тепер зовсім не загадково. Звучав зранено.
— Ти нічого поганого не вчинив. — Вона востаннє простягла руку до нього і схопила порожнечу. Магія урвалась. «Магія скінчéнна», — сказала вона колись власникові камери, мандрівному історику.
Блакитноокий пішов.
Його не було. І не буде. Не буде.
Гессі вчепилась зубами в ковдру, щоб стримати крик. А тоді — наче щось шепнуло у вухо — підхопилася з ліжка, пурхнула до столу і схопила книгу. Його подарунок!
Книга досі була. Книга досі була.
Гессі розгорнула її на випадковій сторінці.
АЇДен ~ Академія
— У мене є прохання, — сказав я, роздумуючи над тим, наскільки це рішення правильне і що з того вийде.
— Прохання? Ти ніколи нічого не просиш, — здивувався Полі. — Але я, безумовно, втішений твоєю довірою, о проклятий Аїде…не.
— Завжди треба починати. Загалом, слухай. У мене є сестра.
— Сестри — це чудово, — поважно кивнув він у відповідь. — Рекомендую всім мати одну-двох, щоб не нудьгувати. Моя — ще та ходяча проблема!..
— Мою сестру звуть Гестія.
— Гестія, — повторив Полі замислено, ніби щось пригадував. — Гестія…
Тоді він крадькома зиркнув у мій бік і тицьнув указівним пальцем у вилицю, як і завжди, коли нервувався чи планував щось ризиковане.
— Гестія, богиня дому. — Нарешті він усміхнувся вдоволено і кивнув, щоб приховати хвилювання, а тоді подивився в мій бік, як учасник найбільшої у світі змови, і додав коротко: — Я зрозумів тепер. Я зрозумів.
Далі були тільки чисті сторінки.
Як на зло.
Гессі різко згорнула книгу, проте тримала її обома руками, аж доки пальці затерпли. Сум’яття затопило й підступало до горла, наче зсередини щось намагалося здушити.
Звичайно, вона думала про це. Звичайно ж, підозрювала. І все ж, коли її ім’я з’явилося на сторінках книги, то все зовсім дивно перевернулось. Думки плутались. Здогади теж. Вона притискала книгу до грудей і боялася поворухнутись, бо їй здавалося, що живий і справжній Аїден десь тут… варто тільки сильніше натиснути на палітурку — і, може, вийде провалитись туди, до нього, у те чарівне й дивне місце.