Проте вона сиділа. І нічого не відбувалось.
Ніч. Темрява. Холодна затхлість, котра наповзає після дощу.
І його слова: «Гестія. Я зрозумів тепер».
Блакитноокий юнак, котрий не може з’явитись їй на очі. Котрий, можливо, лише її вигадка. Котрого не бачить ніколи й ніхто. А коли бачить, то не може згадати.
І студент Полі з дивної Академії, куди потрапив Аїден, коли всі вирішили, що він помер.
— Я зрозуміла, — звернулася вона пошепки до книги, мало не торкаючись її губами. — Я теж зрозуміла. Аїдене, я зрозуміла тебе.
Полі її більше не турбував. Якщо то був таки він — то вони щойно попрощались, і вона сама обрала це, і вона згодна витерпіти всю ту муку, котра неодмінно впаде на неї після його зникнення. Проте — вона сама обрала це. Інша думка заволоділа нею — гаряча, химерна, чарівна, страшна і неможливо прекрасна: Аїден не помер. Аїден-не-помер. Аїден і далі любив їх, дбав і допомагав.
Або ж цю історію вигадав хтось, щоб посміятися з неї. Або щоб розвеселити.
— Або ж я геть божевільна, — зітхнула Гессі та зрозуміла, що це було б не зовсім приємним відкриттям у день власного шістнадцятиріччя. А тоді вона відчула скалку холоду всередині. Блакитноокий допомагав Аїденові. Хіба можуть бути сумніви?
— Але я сказала йому піти, — вимовила вона, мабуть, усоте за вечір.
— Але то міг бути не він, — виправдалась вона сама перед собою.
— А міг бути й він.
— Але ми цього ніколи не дізнаємось.
— Бо ти сказала йому піти.
— Ти сказала.
— Ти.
Голосів раптом стало так багато, ніби вони виповзли з шафи, де ховаються страхи, і заговорили всі разом.
Гессі обхопила голову руками і лежала так довго-довго, доки все стихло.
На завтра планували від’їзд у літню мандрівку. Речі лежали, спаковані у дві важкі валізи. Збоку, у великому плетеному кошику, камера зиркала на Гессі неспокійним скляним оком.
— Так! Ти! — вона схопилася з ліжка, узяла камеру і поставила її на стіл, а тоді сіла навпроти.
Камера дивилась на Гессі. Гессі дивилась в об’єктив.
Після третьої спроби натиснути на кнопку «пуск» дівчина зрозуміла, що вона просто не може сфотографувати саму себе.
АЇДен
Насправді все було трохи не так, як записано в книзі. Проте мені не хотілося, щоб Гестія дізналась, як насправді. До того ж Історик казав, що я не маю права розкривати все, адже Академії слід і надалі залишатися таємницею.
— Полі, — сказав я тихо, тамуючи хвилювання. — Я хочу, щоб ти допоміг мені. Коли я пішов, то покинув удома батьків, наречену… І двох сестер. Одна з них теж володіє силами. Або ж володітиме, коли трохи підросте. І вона залишилася там зовсім сама.
— Така доля всіх нас, — відповів Полі з нудьгою на обличчі.
— Е ні, — заперечив я. — Не всіх… Я зустрічав Історика.
— Того самого, невже?
— Того, хто створив це все… мабуть, — відповів я, викладаючи слабкі здогади. — Та нехай. Річ ось у чім: він твердив, що моя сестра може жити звичайним життям, якщо тільки навчиться трохи пригашувати свої сили. Бо вона — душа, котра дуже пов’язана з домом. Їй не треба йти в Академію, бо вона богиня домашнього вогнища. Злагоди. Дуже мила й добра. І тому я хочу, щоб ти допоміг мені, — випалив я одразу ж.
— Як?
— Вона бачить красу цього світу. Як і ти.
— І ти думаєш, що я?..
— Міг би з нею спілкуватися. Хоч іноді. Наглянути за нею. Я хвилююсь, щоб її сили не проявилися надто руйнівним чином… хоча Історик казав, що подбає про це. Але ще більше я турбуюся про те, що вона буде самотньою і нещасною.
Мені понад усе хотілося самому зустрітися з нею, проте… я помер. А померлі не повертаються до життя знову.
— Усі підлітки самотні й нещасні, Аїде. — Вочевидь, Полі моя ідея не дуже сподобалась. — Якщо хтось дізнається, що я тікаю у твій світ…
Я знав, про що він. Це заборонено. Це складно. Небезпечно. Та я також знав, що він сильний і добрий — принаймні на тлі інших студентів, котрих я тут зустрів. І йому я хоч трохи довіряв.
Я впер руки в коліна й нахилився вперед, щоб переконати його:
— То подбай про те, щоб ніхто тебе не бачив, Полі! Щоб не було ні свідків, ні слідів. Я іноді тікатиму з тобою. Чи відвертатиму увагу. Давай. Допоможи мені, Полі. Вона чудова, — додав я палко. — І я хочу, щоб вона була щасливою.