— Знаєш, це насправді дуже підступна річ. Іноді ти хочеш, щоб хтось був щасливим, і робиш для цього геть усе, а потім виявляється, що для щастя тій людині було потрібне зовсім інше.
— Ми не нашкодимо їй, Полі. — Я був у цьому певен.
Він розсміявся, пригладив волосся й зиркнув на мене:
— А вона гарненька?
— По-олі.
— Ну що? Я естет. Естет я. Митець!
— Мала вона ще. А ти дурень балакучий.
— Сам такий же. Якщо не гірший! Але якщо ти підтримаєш мене як кандидата в Тріаду…
АЇДен
Я вирішив приступити, коли Історик передав мені готову книгу. «Академія Аматерасу» — так він її назвав на честь цього місця. І на честь директорки, дуже відомої своїми реформами.
— Тут є все. Історія про те, що зі мною сталося. Про Академію без особливо жорстоких деталей. Про тебе теж. Про Розе — сподіваюсь, Гесті стане розуму її уникати.
— Стане. Якщо вона така, як ти кажеш. — Полі покрутив книгу в руках. — А якщо буде якась небезпека, то я нагляну за нею.
— Тільки не потрапляй їй на очі, — зауважив я, згадуючи, що наш задум досі ризикований і порушує добру дюжину правил Академії.
— А вона дуже сильна, якщо зробила так, що тебе не забули…
Насправді, мені не хотілося, щоб Гестія давала спогадам про мене зникнути, щоб згладила тканину світу так, наче жодного Аїдена Фаулі-Прейшера й не було.
Полі провів указівним пальцем по корінцеві книги, ніби хотів намацати там щось приховане.
— Знаєш, — відказав він, — коли я вперше побачив її у вашій кав’ярні, вона нагадувала промінь. Промінець світла, котрий абсолютно не залежить від того, що його оточує, і просвітлює все.
Я здивувався, адже рідко чув щодо неї такі красномовні асоціації. Попри те що Гессі була моя найліпша товаришка від самого дитинства, захоплені порівняння зазвичай діставалися нашій обдарованій розумінням своєї краси сестрі Генріці.
— Я передам їй книгу. — Коли Полі знову підвів погляд на мене, то вже світився іскрами інтересу й запалу: — Це, звичайно, теж заборонено, але хто сказав, що в якомусь світі не може існувати унікальна книга про чарівну Академію, чи не так?
Якби я знав, хто ще в цей момент почує нашу розмову і в що це переросте, я б ніколи, нізащо, ні за яких умов не дозволив би Полі навіть наблизитись до моєї сестри і вказати до неї шлях.
Але я не знав.
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ 1. Персі, Фона і Прозерпіна
Фона
— Я ненавиджу свою сестру.
— Бо вона сильна?
— Бо вона — я. Бо я — вона. Бо ми надто пов’язані.
— Ти хочеш розірвати цей зв’язок?
— Ні. Її щастя — моє щастя. Її біль — мій біль. Я хочу піднести їй те, чого вона хоче.
— А чого хочеш ти? Того ж, чого й вона?
— Не знаю. Це дуже дивно.
— Дякую, що зізналась, Фоно.
— Дякую, що вислухала, Фоно.
— Ніхто ліпше не зрозуміє нас, ніж ми самі.
— Так, вона не зрозуміє.
— А ми ж їй стільки віддали!
— Тихо, тихо! Вона йде!
— Фоно? — Тихі кроки, легші за тіні, поночі порушують спокій. — Ти тут?
— Так.
— Чудово. Я думаю, що все складається так, як нам потрібно.
— Справді? Аїд нарешті попрощався з домом і прийняв свою роль?
— Ні. А проте ота його сестра залишилась тепер без опіки.
— Ти жорстока.
— Ти теж.
Пауза.
— Підміниш мене завтра на практичному?
— Я зроблю все, чого ти захочеш. Ти ж моя сестра.
— Правильна відповідь, Фоно. Як там Персі?
— Думає, що вона — це я. Як завше.
— Шкода. Якби ти не була така хвора, усе стало б простіше.
— Вибач, будь ласка.
— Звичайно. Ти ж моя сестра. Ви обидві.
Їх було троє від самого початку. Маленькі дівчатка з волоссям білим, мов борошно у великому полотняному мішку.
— Як шкода, що так сталось, — говорили сусідки, витираючи руки від борошна об широкі й брудні фартухи.
— Які вони ще маленькі, — бідкались усі.
Дівчатка не розуміли, що сталося. Мама просто пішла до міста. Вона мала повернутись.
Увечері сусідка-пекарка взяла їх до себе на ніч, нагодувала великими рогаликами, присипаними цукром, і дала вдосталь води з сиропом. Маленькі дівчатка втішились, бо вдома сиропу ніколи не було. А тим паче рогаликів. Останнім часом удома взагалі нічого не було.
— Біднятка ви, — нарікала на їхню долю сусідка-пекарка, погладжуючи біляві голівки, які, здавалося, були засипані борошном — таке біле волосся мали сестрички.
Маленькі дівчатка дивились одна на одну, мовби в дзеркало, і мовчали. У них були великі сірі очі й багато-багато смутку в них.