— Коли прийде мама? — спитала Персі, найбалакучіша з трьох.
Сусідка не відповіла нічого.
Тієї ночі вони спали на м’якому і під великою теплою ковдрою. Їм сподобалось.
— Коли прийде мама? — Зранку Персі першою вилізла з-під ковдри, і її плечі вкрились дрібною гусячою шкірою.
Розе сіпнула її за руку. Фона розплакалась, бо це все здавалось їй чужим і страшним. Вона хотіла додому, хоча там і не було теплої ковдри та сиропу.
Уранці їм уже не давали рогаликів із цукром, а лише нагримали, бо в сусідки було багато роботи. Увечері вона сказала, що дівчатка мають їй допомагати, якщо хочуть отримати вечерю і спати тут, у теплі.
— Я хочу додому, — схлипнула Фона замість відповіді. Тепер їй це все не видавалось таким приємним, як першої ночі.
— Ви не можете самі бути вдома. — Сусідка скрушно похитала головою. — Ви малі.
— Ми не самі. Мама вже мала повернутись, — рішуче втрутилась Персі.
Жінка похитала головою знову. Розе закусила губу й не сказала нічого.
— Як думаєш, коли прийде мама? — пошепки питала Персі у Фони, коли вони старалися заснути тієї ночі. У кімнаті було холодно, але під ковдрою втрьох — ні. Вони звикли спати втрьох, бо вдома ще холодніше взимку.
— Не знаю… — протягла Фона втомлено.
— Спати! — гримнула Розе й відвернулась до стіни.
Зранку сусідка наказала їм мити підлогу в магазині, ще зачиненому. Темряву надворі освітлював лише сніг, білий, як волосся дівчаток. Пекарка дала їм сірі шмати для миття і такі самі шмати — покрити волосся, щоб воно не торкалось підлоги. Розе порізала руку об скалку скла.
— Ваша мама не прийде, — сказала сусідка, перев’язуючи руку Розе сірою дрантиною. — Вона провалилась під лід. На річці. Поверталась короткою дорогою, а лід не витримав. Ви не можете йти додому, там усе забрали, щоб оплатити борги. І у вас нема грошей. Ви залишаєтесь тут.
Маленькі дівчатка скупчилися під стіною і дивились великими сірими очима за вікно. Там було холодно і темно.
— Чули, мама не прийде, — шепнула Розе. — Тепер я за нас відповідатиму.
Вона стиснула поранену руку, і крізь ганчірку проступила кров. Фона схлипнула двічі. Персі дивилась уперед, за вікно, де була зима і холодно.
— Мамі ж зимно під льодом. Вона ж так поспішала, що навіть хустку не взяла.
— Мама померла, Персі, — відрізала Розе. — Їй уже не холодно, ніколи.
— …Вона поспішала, бо ми скаржилися, що голодні. Якби ми не скаржилися… Якби не казали так, то вона б не йшла через річку…
— Мама померла, Персі. — Фона взяла сестру за рукав, і її голос затремтів.
— Ми погані, погані, погані…
Розе підійшла до Персі, замахнулась пораненою рукою і вдарила її по обличчю.
Увечері сусідка-пекарка пішла кудись — у справах чи попліткувати з іншими сусідками, бо ж не щодня оце можна поговорити про те, як молода жінка загинула на річці, ох не щодня. Фона прокинулась першою від відчуття холоду з лівого боку — сестри не було.
— Розе! Прозерпіно! — Вона поворушила сестру за плече. — Розе!
Та прокинулась швидко й зиркнула під ліжко — чобіт не було теж. У них одні чоботи на трьох. Тож якщо їх нема, то Персі пішла кудись і нічого не сказала.
— Ото дурна! — Розе скинула ковдру, витягла з-під столу мамину хустку, котру взяла тоді, як сусідка прийшла по них кілька днів тому, і закуталась у неї.
— Ти підеш по Персі? — Очі Фони стали круглими й переляканими. — У тебе немає взуття! Там темно й холодно!
Розе стрельнула очима та сказала лише:
— Сиди тут.
Фона послухалась. Вона завжди слухалась Прозерпіну. Хоча вони й були трійнею, тож ніхто не міг вважатися старшим.
Розе зав’язала на ногах по обрізові тої сірої дрантини, котрою вони мили підлогу. Сніг обпікав ноги, проте так було ліпше, ніж босою. Вона бігла швидко, не спиняючись. Вона знала куди. Ніби маленькі вогники всередині точно показували місце, де були сестри, тоді, коли вони розділялись.
Поворот, другий. Довга алея до річки. Один місток, ще один. На щастя, дорогою їй не зустрілось ні душі. А вона вже чула, що роблять нічні незнайомці з маленькими дівчатками, у яких волосся біле, мов борошно. Вона знала вже.
Чоботи Персі акуратно поставила біля самого берега. Навіть почистила від снігу — наче знала, що знайдуть. Крига встигла взятися знов, але тріщини ще можна було роздивитись. І її сліди, маленькі, котрі вели просто до води.
Розе стиснула кулаки і не відчула рук.
«Мамі холодно. Мама зовсім сама», — вибачливо пролунало в її голові.