Саме так могла б сказати Персі.
«Я пішла до Аїда», — жалісливо додав голос у голові.
Дорога назад здавалася довшою в десять разів. Чоботи муляли збиті ноги. Рана на руці нила й пекла. Коли Розе прийшла до будинку сусідки, там у вікнах світилося.
— Прозерпіно! — Пекарка простоволоса вибігла їй назустріч. — Де ти була? Де Персі? Чого ти?..
— Вона втопилась. Пішла і втопилась. — Розе втрапила досередини, мовби опинилась у гарячій грубці. Горіло все — лице, руки й ноги, горіло всередині, а голова гула, мовби старий дзвін на ратуші.
Її розтирали чимось теплим, гріли, напували, потім знову розтирали, потім знову…
— Де Фона? — спохопилась Розе, коли горіння в тілі стало відступати.
— Нагорі. Не хоче виходити. — Сусідка похитала головою, наче тільки це й уміла робити.
— Я до неї. — Розе підвелась, і їй здалося, що все тіло її легке і дзвінке.
Нагорі було темно. Фона сиділа на ліжку в кутку, обіймала себе за коліна і навіть не плакала.
— Фоно, Персі втопилася, — сказала Розе тихо. Їй здавалося, що всередині неї все рветься на клапті, тому треба негайно сказати це — поки вона ще може говорити.
— Ні. — Сестра хитнулась, і її біле волосся розметалось у всі боки.
— Я бачила. Вона зайшла в річку. У мене чоботи.
— Ні, ти не розумієш, Розе. Ні. — Фона раптом розсміялась і подивилась просто на неї. — Персі не померла. Я чую її тут. — Вона погладила себе по голові й шепнула: — Вона в мені, Розе. Вона каже, що так ліпше. Що тепер ми цілісні.
— Що ти верзеш? — Розе сіла біля сестри і простягла до неї руку, щоб перевірити температуру.
— Персі-Фона. Ми тепер разом. Тільки Персі думає, що вона — це я. Але я — це я. А вона — це вона. Але вона згадає, правда-правда. — Фона з ентузіазмом закивала. — Ну що ти дивишся на мене, Прозерпіно?
— Персі говорила і зі мною, — пригадала Розе, відчуваючи всередині пекельний жар, і спитала: — Хто такий Аїд? Я маю знайти його. Я маю знищити його. Для Персі.
Паперові літачки виривалися з вікна, описували довгу дугу і губилися світлими краплями десь серед дерев. Гессі запускала їх одного за одним.
Пусті сторінки зблискували чистотою. Тепер їх наповнять вітер, промені сонця і, можливо, дощові краплі. І вони будуть частинами історії цілого світу, історії зі світла і барв, котрим не треба літер. Вони будуть нескінченною історією. Бо всі ми — пісня на вітрі…
Наступний літачок зблиснув, повільно-повільно опустився і завмер серед трави.
— Гестіє Амаліє, ми вже йдемо!
Гессі наділа капелюшок із широкими крисами, котрий мав хоч трохи захищати від спеки.
— Ох, тільки не кажи, що це тобі потрібне й у поїздці! — Матінка показала довгим пальцем на сумку від камери.
Гессі стенула плечима. Вона й сама не була певна. І відтягувала момент, коли доведеться дізнатись відповідь.
Літні канікули подобались Гессі надзвичайно. Вона геть забула про свої сумніви щодо камери, коли побачила світло-блакитну смужку моря у вікна поїзда. Блакитний колір досі викликав у ній трохи смутку, проте вона намагалася перетворити ці спогади на світлі. Адже блакитноокий був до неї добрим. І якщо вірити неймовірній історії Аїдена, то в брата зараз усе більш-менш непогано.
Узбережжя Анадалі зустріло їх сонцем. Батько зняв на кілька тижнів прегарний білий будиночок зовсім поряд із морем, і Гессі могла зустрічати ранки, вдивляючись у бірюзу обрію та вдихаючи повітря, налите солоним присмаком. Ще з ними поїхали пані Катаніка та Лаллі, тож матінка мала хорошу компанію для прогулянок і тривалих розмов.
Проте Генріці літні канікули не подобались анітрохи. Вона блідла, зітхала, мліла, сумно дивилася за вікно, знову зітхала, тоді червоніла, ходила на прогулянки сама-самісінька і довго-довго розчісувала коси новим гребенем з красивою різьбою, котрий узявся в неї невідомо звідки. Гессі знала, де це «невідомо».
— Генрі, нам не так і довго тут відпочивати, — зауважила дівчина якось уранці.
Проте сестра закотила очі та приклала руку до чола.
— Ох, ти не розумієш, яка це мука! — Голос її звучав так сумно, що Гессі навіть відчула слабкий докір сумління, адже вона справді не може збагнути, яка то мука.
Вона, звичайно, іноді замислювалась над тим, як справи у блакитноокого, проте його відсутність не примушувала її почуватися ані слабкою, ані хворою. Проте, замість очікувати на зустріч із Дарріном, Гессі за звичкою вишукувала в юрбі блакитні очі.
— Не розумію, — погодилась вона. — Але ж, Генрі, не можна так ціле літо сидіти й зітхати.