— Можна! — затялась Генріка. — Коли ж я так страждаю і не можу більше нічого з цим вдіяти, то що залишається?
Гессі зітхнула й собі. Вона згадала той день, коли сфотографувала Генріку й Морґіна Олліша на річці. Чи спрацювало це? Чи варте це того, якщо зараз сестра так побивається?..
— Ну, я вже пишу Морґінові листи щодня, — зауважила сестра. — Щоправда, не надсилаю. Буде погано, якщо він вирішить, що я надто прив’язана до нього. Хай трохи посидить і теж посумує. Він же сумує за мною?
— Аякже.
— Але, правду кажучи, я трохи стомилась писати ті листи. Тут нічогісінько не відбувається!
— Це тому, що ти сидиш удома й не ходиш гуляти, — зауважила Гессі, сподіваючись, що це підштовхне думки Генріки в правильному напрямі. — А надвечір у ресторані над берегом грають музики і всі збираються потанцювати. Навіть батечко вчора витанцьовував з пані Катанікою, бо матінка казала, що в неї голова паморочиться від морського повітря.
Від згадки про танці очі Генріки засвітились чимось схожим на ентузіазм, а тоді вона розправила поділ сукні.
— Слухай, Гесті… Але це ж нічого, якщо я теж піду потанцюю? Я собі думаю, що Моррі теж не всеньке літо сидітиме вдома й сумуватиме за мною.
— Скажу тобі більше. — Гессі подумки розсміялась. — Якщо ти сидітимеш удома, то в тебе шкіра стане сіра й зовсім бліда, як каже пані Катаніка. І коли ми приїдемо додому, Морґін подивиться на тебе й не впізнає. Він тільки думатиме: куди ж поділась його сонячна й усміхнена Генрі?
Сестра поважно кивнула головою. Її пальці неспокійно сплітали й розплітали косу. Врешті вона шарпнула волосся так, що воно розсипалось по плечах і спині вогняними хвилями.
— Вирішено! — Вона ляснула долонями по ліжку. — Сьогодні ж увечері підемо гуляти! Ти і я!
У ніч повного місяця Гессі не спалось. Вона сиділа на балконі і вдивлялась удалечінь. Вода внизу зблискувала, мов шовк глибокої синьої барви. Мовби її іменинна сукня. Від моря віяло терпко-теплим ароматом.
Гессі озирнулась — Генріка спала, натомлена після танців. Дівчина всміхнулась і, накинувши довгу білу шаль, спустилась крученими сходами, котрі вели з балкона у двір. Тоді оминула стежку, тихо відчинила ворітця й швидко попрямувала просто до пляжу.
Акуратно підстрижені кущі обабіч доріжки скидалися на ілюстрації чорнилом. Гессі зняла легкі туфельки, щоб у них не потрапив пісок, і пішла навскіс до води.
— Панно, ви дуже гарно вписуєтесь у мій пейзаж, — гукнув хтось у неї за спиною, — та тільки замовник не прийме таку роботу.
— Я перепрошую! — машинально відповіла Гессі й озирнулась.
Неподалік стояв незнайомець. Широко розставлені ноги в підкочених штанах були по кісточки в піску. Перед ним чорною плямою стояв мольберт. У його голосі дзвеніло багато доброзичливості, тому Гессі вирішила ще щось спитати, якщо вже виявилось, що вона тут не сама.
— Роботу? Ви створюєте таку красу? — Вона розвела руки і крутнулась на одній нозі, щоб охопити поглядом все-все довкола.
Було б цікаво зустріти тут того, хто робить світ прекрасним. Художника, котрий з’являється лише вночі, коли його ніхто не бачить, а тоді підмальовує пелюстки квітів, наповнює морську барву глибиною, готує щоранку інше полотнище для світанкового обрію… Дуже відповідальна й непроста робота.
— Ні, я це лише малюю, — розсміявся незнайомець. Сміх його був, проте, знайомим, ніби вони вчора теж говорили. — Але, якби моя воля, я створив би цю красу десь ближче до Ітеллі.
Дівчина ступила кілька кроків по піску й намацала ногою мушлю.
— Я ніколи не була та-ам!
Художник на мить замовк, але потім у його голосі забриніло здивування:
— Гестіє Амаліє?!
Почувши своє ім’я, вона спинилась, стоячи на одній нозі.
Незнайомець. Силует. Світлі хвилі волосся. Життєрадісний сміх.
— Пане По-оль? От уже не очікувала вас зустріти!
— Навзаєм, панно! — Поль Масоллі знову розсміявся. — Здається, доля зводить нас у геть несподівані моменти.
— То ви художник?
— Трохи. Я взагалі люблю мистецтво. А ви тут відпочиваєте?
— Так! А ви давно приїхали?
— Сьогодні вранці.
— Хочете зайти до нас на обід завтра? Матінка буде рада познайомитись із братом панни Доанни.
— О, я певен. — У голосі Поля проступив сарказм, і Гессі затнулась, бо зрозуміла, що говорить ті самі штучні речі, котрими дорослі прикривають справжні емоції.
Тому вона кашлянула й виправилась:
— Я буду рада вас бачити. І представлю всій сім’ї. Матінка цього не каже, але вона трохи нудьгує, коли не має змоги знайомитися з новими людьми.