— Тоді я із задоволенням. Скажете, де ви зупинились.
— Так-так, і покажу. Навіть звідси видно. — Гессі піднялась навшпиньки й зиркнула в бік дороги. — Он там! Бачите білий дім?
— З похилим дахом?
— Так.
— Бачу. Добре ви розташувались!
— Матінка хотіла, щоб біля моря.
— То чудово. Я до вас іще зайду. Ви ж довго тут будете?
— Точно не знаю, але до кінця місяця — уже напевне. А потім, може, ще кудись поїдемо. То батьки вирішують…
— А ще, Гестіє Амаліє, гуляти вночі на самоті — не найліпший варіант для молодої панянки, — нагадав Поль спокійно й без осуду.
— Тут, біля моря, так спокійно, — Гессі стенула плечима, — що я забуваю про всі страхи й небезпеки.
— Хоч би й вони про вас забули, — відповів брат Доанни.
— Хіба тут є щось небезпечне для мене?
— Воно всюди є. Надто багато, надто всюди.
— А що ви малюєте? — Гессі швидко підійшла, проте Поль Масоллі вже почав збирати свої фарби у велику дерев’яну коробку і склав мольберт, сховавши й свою роботу.
— Це поки що таємниця, — сказав він тихо. — Давайте я вас проведу!
— Не варто, тут усього кілька кроків до будинку! — заперечила дівчина.
Їй здалося, що після цієї фрази погляд Поля змінився. У ньому з’явилася якась гіркота й іронія. Ніби юнак знав щось, чого не знала вона. Дівчина навіть хотіла була виправитись і погодитись на його компанію, проте не дібрала правильних слів, тому тільки кивнула на прощання і швидко пішла геть.
Її відсутності ніхто не помітив.
Наступного дня Поль Масоллі не зайшов до них ні на обід, ні ввечері. І наступного дня теж. А потім Гессі отримала записку, у котрій він щиро вибачався за те, що мав терміново повернутись додому. І бажав їй гарних та цікавих канікул. А ще з ранковою поштою прибув лист від Дарріна.
Розділ 2. Море вічних смертних
АЇДен
Після того як керівники Академії заборонили навчальні дуелі й узагалі суворо наказали не мірятись силами, бо це не те, на що ми повинні спрямовувати наші старання, стало трохи нудно.
Я знайшов собі раптову розраду там, де й не думав.
Я знайшов кладовище.
Насправді, на території Академії багато споруд, котрі завжди замкнуті, і декотрі з них узагалі нагадують щось зовсім не з цього світу. Але, якщо вірити в те, чого нас навчають, усі ми — не з цього світу. І це не має жодного значення у вселенському масштабі.
Кладовище розташовувалося під лісом. Зовні воно скидалося на високий дім із суцільними білими стінами. Єдине конусоподібне вікно ховалося так високо вгорі, що я роздивився його, лише коли задер голову. По стінах пнулися тріщини та цвіль усіх відтінків зеленого й сірого. Двері відчинилися самі, коли я наблизився.
Усередині слабко світилося.
Обабіч довгого проходу притулились невеликі гробівці — майже всі білі, проте зовсім різні. Спочатку я вирішив, що це просто скульптури. За мить роздивився написи на них. Імена тих, хто тут навчався. Імена тих, хто тут помер. Іноді навіть було зазначено причину: нещасний випадок під час дуелі чи Вихору, неконтрольоване звільнення сил після скасування лімітів… Хтось був зазначений як «жертва приходу Стовпів Усесвіту». Звучало це трохи кумедніше, ніж мало б, — принаймні я не стримав посмішки, подумавши, як завше, про стовпи ліхтарні. Проте були й інші. Вселенські опори світобудови і, кажуть, злющі, як директор Шива і професор Тор, усі гуртом.
У кінці зали, в стіні, стриміло ще одне вікно — видовжене вгору, ніби наконечник стріли. Під ним блискотіло підвищення, залите світлом. Мармурова плита акурат мала б підійти для того, щоб на неї покласти середнього зросту людину. Я очікував також побачити там ім’я, але не побачив.
Присів на сходинку біля безіменного постаменту й уявив, ніби там хтось лежить. За моєю спиною. По тілу пробіг холод. Я подумав про те, що Аїден — той, що Аїден Фаулі-Прейшер, — не сидів би на кладовищі, шукаючи спокою. І точно не викликав би тутешніх примар.
— Примаро, ти тут? — спитав я.
— А ти — тут? — спитала вона.
Я був одразу ж певен, що то вона.
— Тут, — погодився.
Над плитами довкола загорілись вогники, котрі ніби боялись мене — так повільно вони розгорялися. Сині, фіолетові, пурпурові, блакитні, золотаві — багато-багато вогників. Здавалося, що вони проростають крізь мармур, як квіти. Красиві, хоч і моторошні. Потойбічні квіти.
— Ти прийшов… — Подих вітру сколихнув мені кучері й залоскотав шию.
— Аїд тут… Тепер Аїд тут… — Гомін вогників скидався на шелест купи всохлого листя.