— Ви — мертві, так?
— Ми — їхні відзвуки. Вони не помирають надовго… Вони завжди повертаються… І ти повернувся теж… — Голосів стало дуже багато, проте дзвеніли вони разом, ніби добре натренований хор.
— А я — мертва. — Голос дівчини з постаменту вливався у мої вуха, ніби холодна вода. — І я чекала на тебе.
— Чому?
— Щоб тобі поліпшало. — Крижаний холод кружляв довкола, та мені не хотілося ворушитись, аби, бува, не злякати його. — Щоб ти знайшовся.
Я вперся спиною в постамент і подивився на найближчий гробівець. Він виділявся чорнотою і простотою — на тлі інших, які майже всі світилися білим. Чомусь до того ця темна пляма не потрапляла мені на очі.
Вогники ніби простежили за моїм поглядом, тому розступились. Надпис на чорній плиті виклали брудно-срібними літерами.
АЇД.
І нічого більше — ні причини смерті, ні повного імені.
Тут я просто не втримався від реготу.
Щоб мені поліпшало, як пояснила крижана панна. Щоб мені поліпшало, вони мені показують могилу з моїм іменем. О боги, боги! Почуття гумору в них явно потойбічне!
— Дякую, мені стало веселіше від того, що колись давно тут помер справжній Аїд. — Я задер голову з надією, що тепер побачу щось чіткіше, проте наді мною кружляло лише світіння, безформне і безбарвне.
— Суть не в цьому, — відповіло світіння голосом, який звучав, мов самотня арфа вночі.
— А в чому ж?
— Ти врятував мене. А я врятую тебе.
Вогні танцювали перед моїми очима, і я міг заприсягнутися, що бачу всі їхні історії, якщо тільки придивляюся пильніше. Я міг бачити це — адже я був богом смерті. А вони — її відзвуками. І так я знайшов розраду на таємному кладовищі в Академії богів, де безіменний голос пообіцяв урятувати мене.
«Як ся маєте, панянко Фаулі-Прейшер?»
Гессі широко всміхнулась. Уже перші рядки Даррінового листа дозволили їй побачити друга так, наче він стояв перед нею, а не проглядав між речень свого послання.
«У нас усе гаразд. Маємо трохи клопоту з одним видавцем, котрий сплутав заготівки палітурок і цим вельми образив нашого найліпшого автора. Але батько каже, що книжка добре розходиться й у гіршій палітурці, а ціна від того впала, тому нема чого хвилюватись. Цікаво було б почути вашу думку про це диво поетичної уяви, тому додаю до листа примірник. «Казки синього лісу» — як вам назва? Мені вельми до смаку. От тільки я не втямлю, чому тоді малюнки на обкладинці в червоній гамі. Мабуть, це глибоко філософська ідея автора. Перепрошую, якщо вже втомив вас своїми книжковими роздумами, та тільки направду це найбільша новина, котру маю зараз…»
Гессі провела рукою по червоній палітурці «Казок синього лісу». Вигляд книжка мала фантастичний.
«Фауста вирішила скористатись маминим від’їздом до родичів і перейняла на себе всю випічку вдома, відсторонивши від справ навіть служницю. Печиво в неї виходить іще дуже сухе й часом підгоріле, але ми з Морґіном і батьком стараємось не казати про це Фаусті, бо вже давно не бачили, щоб щось викликало в ній стільки інтересу й захвату. Печива не висилаю. Боюся за ваше здоров’я, панянко…»
Тут Гессі не втрималась від сміху. Вона собі дуже жваво уявила, як однокласниця із захватом викладає на братванці зірочки та кружальця з тіста, а потім витягає їх, посипає цукром і подає до столу, маскуючи декоративними трояндочками підгорілі місця.
«…Яка погода на узбережжі? У нас дощило, як у листопаді, але в останні дні, навпаки, сонячно. З цієї нагоди ми вирішили поїхати на тиждень-два до родичів в Астірі. Направду, вони живуть не в самій Астірі, а в старому маєтку неподалік, і до міста ще години три шляху, тому я не певен, що матиму можливість писати вам звідти. Зате точно привезу чогось у дарунок. Чого б ви хотіли, панянко Гестіє? Я чув, що там гарна порцеляна, але це вже більше для вашої матінки. А що вона мене, мабуть, не зносить, то не будемо випробовувати своє везіння. Загалом, я щось придумаю. На цьому буду прощатися. Передавайте вітання вашій шановній родині, особливо панянці Генріці, бо Морґін стовбичить у мене за спиною і наказує це дописати. Отож — і особливо! — панянці Генріці.
Ваш друг Даррін Амілі Олліш».
Гессі трішки розчарувалася тим, що лист так швидко закінчився, — їй хотілось почитати ще. Вона вирішила, що треба написати Даррінові відповідь, проте, якщо поїде до Астірі, її листа він отримає аж після повернення. Але Генріка, щойно почула про вітання від Морґіна, наполягла, що писати треба вже й негайно.
Тому по обіді, коли стояла найбільша спека, вони взяли велику парасольку, спустились у сад і влаштувались на килимку складати відповідь.