Коли лист було завершено, Гессі взяла камеру й пішла на пляж. Спека вже спадала, хоча повітря скидалося на густе-густе желе, де замішано сіль.
Дівчина подивилась крізь видошукач на воду. Блакитно-сіра від бурхливих хвиль, вона здавалась дуже манливою та пророкувала прохолоду кожному блукальцеві, який прийде сюди.
Гессі відчувала майже непереборний потяг натиснути на кнопку та зробити фото. Проте не можна. Не можна — нагадувала вона собі. Магія — тільки щоб допомагати іншим.
Усередині ще жевріла краплинка страху щодо того, що, можливо, все зламалось. І камера тепер не більше ніж таємний сховок із її поразками. Але все одно компанія брунатної сумки на шкіряних ременях додавала впевненості.
Усі нещастя тут забирало собі море, м’яко затягувало в темну глибінь, приховувало під піском та вигадливими заростями підводних лісів. Звичайно, дівчина знала, що море не змиває ні смутку, ні горя, проте воно так повільно й рівномірно накочувалось на берег, ніби нагадувало щодня, що все минуче. Що все насправді не таке важливе, бо змінюється, а воно, море, досі тут — і буде тут тоді, коли всі хвилювання Гессі стихнуть та зникнуть у вічній тиші. Навіть тоді, коли сюди приходитимуть інші дівчатка, з іншими думками та іншими проблемами, навіть тоді море буде сіро-блакитним, теплим і ніжним до них, даруватиме їм свій спокій. І, можливо, вони відходитимуть, сповнені ним по вінця, а мереживні подоли їхніх сукенок вкриватимуться плямами й білими хвилями від солі.
Дівчина дістала з бокової кишені в сумці блокнот у вишитій палітурці — подарунок панни Доанни — і розгорнула його на чистій сторінці.
«Дорогий Дарріне!» — вивела вона олівчиком і зупинилась. Розповіді про їхні прогулянки, вечірні танці, настрій та інші дрібниці не лягали на папір. Те, що в живій розмові видавалось цілком природним, раптом не важило нічого в листі. Адже лист мав містити щось більше, щось глибше.
А тут іще не було нічого більшого. Нічого, що варто вплести між рядками. Перед глибоким, як сон на світанку, морем Гессі бачила це так прозоро й чисто, аж її щоки запаленіли від сорому.
Вона перегорнула сторінку.
«Дорогий Аїдене! Якщо ти читаєш це, то знай, що я дуже, дуже, просто непереборно скучила за тобою…»
Тут Гессі спинилася знову. Її думки про Аїдена були дзвінкі й теплі. І вона не хотіла записувати їх. Не хотіла нічого йому казати. Не зараз. Ще не тепер…
На щастя, чистих сторінок багато.
На щастя, море тут, і воно як вічна обіцянка.
«Привіт. Я сиджу на березі, наче на краю світу. Мені здається, що море гладить мої ноги й каже, щоб я не турбувалася ні про що, бо все одно помру. Для нього все моє життя — не більше ніж сплеск крапель, котрі злітають від удару хвилі об берег, торкаються піску, і їх неухильно затягує назад. І от вони знову симфонія, і от вони знову пісня на вітрі. Чи ми теж лише пісня на вітрі? Крик у порожнечу? Чи ми вічна історія?..
Дивно. Я говорю про смерть, але з такою легкістю, адже просто зараз мені дуже спокійно, мені дуже тепло. Пісок такий світлий і чистий, ніби його просіювали крізь сито, як пані Моррінда просіює вранці борошно.
Я пишу тобі, хоч не мала б робити цього. Але роблю. Мабуть, тому, що я не знаю твого імені й адреси, не знаю, як надіслати тобі листа й заговорити з тобою. Тому мені так просто. Бо ти цього не прочитаєш.
Знаєш, учора вночі на пляжі я зустріла художника. Це так чудово, коли в тебе є сила щось творити! Я не вмію так. Я лише фотографую, копіюю те, що бачу. Проте хочу, щоб у цьому теж був сенс. Бо ж якщо нема сенсу, тоді дуже важко жити. Ні, я не нарікаю, ти не подумай нічого такого. Навпаки, мені зараз дуже спокійно й тепло. Я сподіваюся, що так само спокійно й тепло тобі. Хай буде так!
І ні, я не прошу подати мені якусь звістку. Та тільки, якщо забажаєш… буду рада.
Гестія Амалія».
Вона перечитала листа ще раз, підправила кілька нечітких літер, а тоді вирвала сторінку із записника та склала з неї літачок.
— Блакитноокому, будь ласка, — шепнула вона літачку, поцілувала його біле крило і щосили запустила в бік моря.
Гессі одразу ж відвернулась од води, щоб не бачити, як її лист упаде у хвилі і зникне в них чи ще гірше — втрапить до прибою і його викине на берег. Вона не хотіла цього бачити й знати, тому швидко підхопила туфельки, витрусила з них пісок і пішла додому, не помічаючи нічого довкола через пелену сліз.
Вони вкотре повернулися додому пізно. Гуляли з Генрікою по набережній. Сестра вподобала танці на майданчику, бо там збиралось багато молоді. Після канікул уже точно знайдеться кілька історій, щоб розповісти їх подругам поміж заняттями з гри на фортепіано та лекціями з іноземних мов, коли літо буде лише блідим відзвуком у високих і холодних стінах коледжу чи ошатних маєтків, серед лакованих усмішок. І тільки пісок часом мулятиме п’яти, якщо взуватимеш потріпані туфельки, котрі не втікали від прибою…