Відкинувши ідею з книжкою про фото, Гессі зацікавилась новими романами, але вже напевне їх купить Генріка. Тоді погляд упав на тонкі й красиві збірки поезій з вигадливими візерунками на обкладинках, а ще подарункові набори листівок, перев’язані жорсткими паперовими стрічками.
— Панянку щось цікавить? — спитав привітний продавець.
Гессі заперечно похитала головою. Їй куди більше подобалось роздивлятись усе самій, довго зважувати рішення про покупку, коли продавець іще зайнятий іншими клієнтами та не спостерігає за нею.
— Панянка прийшла по ось це, — пролунав голос за спиною, і дівчина тут же почула шепіт, котрий лунав просто всередині її голови: «Не озирайся».
Дрібне тремтіння пробігло по плечах. Здавалося, що все тіло затерпло і навіть за великого бажання вона не змогла б озирнутись. Тільки побачила, як майнула рука з довгими пальцями, світлі манжети і запонки з блакитними каменями. Світ наче вповільнився. Зникли галас, шелест сторінок, шурхіт сукенок, голоси, дзвін велосипедів, лопотіння крил і хлюпотіння річки. Залишились тільки натягнута струна напруги і голос на спиною. І повітря дзвеніло.
Тим часом незнайомець вправно виловив серед збірок поезій, котрі пахнули свіжою фарбою, книгу в багряній палітурці і простягнув її продавцеві:
— За скільки віддасте оцю?
— І де ви її викопали?.. За десятку беріть.
— І загорніть, — попрохав незнайомець, відраховуючи плату.
Поки він стояв за спиною Гессі, їй здавалося, що все перед очима стає розмитим, як акварельне полотно, на яке плеснули забагато води під час уроку малювання.
Продавець вправно загорнув книгу в коричневий папір, обв’язав стрічкою і простягнув незнайомцеві. Той жестом указав на Гессі. Продавець повернувся до дівчинки.
— Тримайте, панянко. Їй-богу, чого ви така налякана?
— Дякую, — прошепотіла вона, притискаючи пакунок до грудей. — Я не налякана, я…
— Гесті! — крик Генріки примусив світ повернутися до його звичного стану. Усе знову закрутилось, зашелестіли сукенки, заблищали на сонці скельця окулярів, почувся шурхіт книжкових сторінок, ожив їхній запах. У повітрі розлились аромати квітучих дерев, а плюскіт річки влився в гомін ярмаркових гостей.
— Гесті! — Генріка випурхнула з натовпу, тягнучи за руку Фаусту Олліш. — Ми бачили Авінду Райрі! Отам, біля яток із морозивом!
— Хто така Авінда Райрі? — спитала дівчина, намагаючись не згубити того тепла, котре щойно торкалось її спини.
— Ой, Гесті! — Фауста сплеснула в долоні. — Не прикидайся ж!
Генріка задерла носа.
— Пані Авінда — найкрасивіша акторка в нашому театрі, вона ж грала принцесу Омайю Третю. Ти хіба забула? Ми ходили на прем’єру восени!
— Так, — кивнула Гессі цілком щиро. — Забула.
І жодного слова, щоб пояснити сестрі, що знана акторка її не турбує. І жодного слова, щоб описати, як завмирає світ, як дзвенить повітря, коли…
— Пане, вибачте! — Вона покликала продавця і, дивуючись власній сміливості, спитала: — Який вигляд мав той юнак, котрий щойно придбав книгу для мене?
З голосу вона вирішила, що то таки юнак. Продавець подивився на неї здивовано, тоді на пакет із книгою, тоді знову на неї.
— Панянко, щось ви плутаєте. Я щойно нічого не продавав ні вам, ані якомусь юнакові. Може, Фрейт? — кивнув він на свого молодшого напарника.
— Ні. — Гессі заперечно похитала головою і, шурхнувши спідницею, розвернулась та побігла, щоб швидше загубитись у натовпі. Їй дуже не хотілося, щоб при Генріці двоє продавців визначали, що то за юнак і чи був він узагалі.
Бо, здається, його не було.
Його не було. А книга була.
«Гуп-гуп», — застукотіло серце, котре стало надміру важким.
Гессі оминула групку дрібних школярів, тоді прослизнула під рукою у височенного студента, мало не врізалась у пишний поділ сукні якоїсь пані, оббігла ліхтарний стовп і клумбу, помережану синіми квітами, та пірнула у вузький прохід між двома дерев’яними стендами, на котрих лежали важкі словники й медичні книжки.
Опинившись по той бік ярмаркового натовпу, Гессі змогла перевести дух. Перед очима блискотіла річка, і розсипи опалого цвіту скидалися на сніг у воді.