— Сестра? Серйозно? Ох, заради першої Тріади, не сміши мене так. Ти — Олейн Тавіш! І я маю тобі казати, як привернути увагу одного-єдиного юнака та посіяти трохи переживань у душі Гестії? Чи ж не ти казала, що в цьому житті головне — знати, чого хочеш?
— Так. Я казала це.
— Отож?
— Я все виконаю. Батьки погодяться. Морґін оцінить мою пропозицію.
— Правильна відповідь, Ленні. А тепер подивись мені в очі. Подивись і подумай про свого любого й дорогого Морґіна. А про мене й мою сестру тобі ліпше забути. Я не думаю, що ми зустрінемось коли-небудь іще. І головне — забудь про те, що ми спалили книгарню. Повір, ти ще будеш вдячна за це. Нове й світле часто з’являється на місці попелища, Ленні.
— Ми ж не можемо й далі їздити собі отак, коли в Оллішів біда!
Генріка підперла голову обома руками. Здавалося, вона вибухне за першої ж нагоди, як кулька, у котрій забагато повітря.
Гессі була згодна з нею, проте вона подивилась на матінку й вирішила, що ліпше мовчати.
— Ми на відпочинку, Генріко Агустаніє. — Матінка обмахувалась мереживним віялом. — Звичайно, шкода, що у твоїх друзів проблеми, але ж ми не можемо перервати свою поїздку через це. І нема причини. Чим ти сама допоможеш їм?
— Я мушу підтримати Моррі в час біди! А батько може надіслати грошей! — Генріка подивилась на море. Вона примружилась, і її очі стали схожими на дві щілини, підсвітлені золотим.
— Ми не фонд добровільної допомоги. Чи думаєш, що гроші — це така невичерпна річ, котра сиплеться з неба разом із дощем, тільки долоні підставляй?
— Ти нічого не розумієш, матінко! — Дівчина спалахнула і схопилася з крісла.
— Не підвищуй голосу, Генріко Агустаніє. І не «тикай» до мене.
Гессі здавалося, що в повітрі зараз щось спалахне — чи то через спеку, чи то через загальне роздратування.
— Ти не розумієш! — Генріка тріпнула густим волоссям. — Ти ніколи нічого не розумієш! І нічого тебе не цікавить! Крім… крім твоїх огидних тістечок!
Матінка теж звелася на ноги й тепер вивищувалась над донькою.
— Негайно припини! Інакше до кінця канікул сидітимеш удома. Я не жартую, панно.
Генріка роззявила рота від нечуваного, на її думку, нахабства.
— Якщо ми негайно не поїдемо додому, то я… то я… — Вона затнулась, ніби шукала найдошкульнішу можливість висловити свій спротив, і врешті смикнула обома руками сукенку: — То я вмру! Як Аїден! Візьму — і вмру!
Вона відвернулася, схлипнула і побігла до кімнати. Капелюшок сиротливо залишився лежати на софі, і стрічки мали вигляд відзвуку давно минулого свята.
Матінка приклала долоню до чола й важко опустилася в оббите зеленим оксамитом крісло.
— Ох-х… Отак… — пробурмотіла вона ледь чутно. — Отак, Дорі. Виплекай їх, вирости, дай їм усе найліпше… А тоді з’явиться якийсь кучерявий хлопчисько з книгарні, і твоя донька — уже не твоя донька, а вперта бестія, котра тебе палко ненавидить. Так, Дорі, так…
— Матінко, — втрутилась Гессі боязко, — Генріка швидко заспокоїться і перепросить. Ви ж знаєте, яка вона, коли їй чогось хочеться. Ви ж знаєте, що вона скоро заспокоїться…
Матінка подивилась на неї зболеним, сухим поглядом:
— Я така погана матір, Гесті? Тому все так? Тому Аїден пішов від нас? Тому Генріка ненавидить мене?
— Це не так.
Гессі промовчала про те, що вона теж хотіла якось допомогти Оллішам. Та тільки щоб не випрохувати для того батькових грошей. Вона не знала, як багато тепер потрібно сім’ї Дарріна, щоб відновити книгарню. Немало — це точно.
Сім’я Гестії повернулася в Анадалі. Батько зі старшим Тавішем на кілька днів мали заплановану поїздку у справах. Гессі тепло попрощалася з Фрадом і Берденом. Найбільше потерпала Генріка. Вона геть забула про те, що хотіла спілкуватися з гордим Тавішем — натомість тільки супилась, дратувалась і сумувала.
— Гестіє, іди гуляти, — шепнула матінка, вириваючи дівчину зі спогадів. Голос її тепер звучав зовсім надламано. — І сестру бери. Помре вона тут. Бач яка. Помре вона мені!
Гессі кивнула й побігла з веранди. Проте зачіпати Генріку зараз їй не хотілось. Адже якщо навіть камера не допомогла… Камера! Ще один камінець провини та інтересу муляв їй безупинно.
Дівчина відчула непереборне бажання зробити фото й перевірити, чи камера ще працює. От тільки Генріку вона вже фотографувала — і що? Тепер Морґін пише про свою біду Олейн Тавіш, а сестра погрожує померти. Усе геть не так.
Гессі замислилась над тим, чи не могла камера спрацювати неправильно і принести замість щастя — горе. Чи, можливо, щастя Морґіна і Генріки крилося зовсім не в тому, щоб залишитись разом?..