Гессі майже не здивувалась, коли через кілька днів зустріла пані Рошері на пляжі. Вона вже звикла, що в потрібний момент обов’язково зустріне того, кому потрібна допомога камери. І зараз був саме цей момент.
Малейн Рошері сиділа на пляжі, підібгавши ноги, як маленька дівчинка. На її шиї червоніла легка шаль, котру смикав вітер, а обличчя мадаме з Фіренсу мало засмучений і зовсім не такий улесливий вигляд, яким його запам’ятала Гессі. Упродовж канікул вона не згадувала про батькову знайому, і зараз усередині неприязні до неї вже не залишилось.
— Доброго дня, — привіталася вона перша. — Ви теж тут відпочиваєте?
Пані Малейн зиркнула на неї здивовано, ніби не очікувала. Власне, мабуть, і не очікувала. Адже звідки їй було знати, що вони зараз в Анадалі?
— О, Гестіє Амаліє! Я… ні. Ні, не відпочиваю. Я приїздила оглядати дім для мого батька. Він хоче перебратися в будинок неподалік.
Рухи пані Малейн були дуже акуратні, і навіть коли вона показувала в бік будинку, здавалося, що з таким же успіхом ця жінка могла розвішувати скляні прикраси на святковому деревці.
— Зрозуміло. Тут чарівно, — погодилась Гессі.
Синє світіння горя довкола мадаме Рошері примусило її стиснути в руках камеру.
— Гестіє Амаліє, ти коли-небудь відвідувала Фіренс? — спитала Малейн.
Біля її ніг лежала відкоркована фляга з філігранними візерунками. Здається, там був алкоголь. Гессі не могла визначити одразу, проте щось у рухах мадаме і в її блискучих очах виказувало слушність такої здогадки.
— Ні, — чесно зізналася дівчина. — Проте я багато читала про нього. І, можливо, вирушу туди на зимові свята.
— О, там багато цікавого. — Пані Малейн простягла руку вперед і окреслила в повітрі щось ні для кого не видиме. — Там є старовинні замки в горах, високі й могутні, як самі гори. Трояндові поля, схожі на майстерно вишиті полотна. І майстерно вишиті полотна, схожі на трояндові поля.
— Я впевнена, що там гарно. А це у вас вино? — Гессі подивилась на флягу.
— Кажуть, Фіренс — край кохання. Ти кохала колись, Гестіє Амаліє? — Мадаме Малейн не відповіла на запитання, натомість схилила голову, поклала її на руки й подивилась у бік дівчини гострим темним поглядом, котрий мерехтів, як ліхтарі у зливу.
Гессі подумала про блакитноокого й кивнула. Вона не хотіла нічого більше розповідати.
— Он як. І він зник, так?
— Звідки ви знаєте?
— Бо так завжди. — Жінка взяла флягу й виплеснула з неї червоний напій на пісок. Таки вино. — Так завжди.
— Ви теж кохали і він зник? — Гессі присіла поруч, відчуваючи дивовижне єднання з ледь знайомою пані, котра нещодавно їй зовсім не подобалася.
Малейн подивилась на море.
— Він не зник. Він навіть не з’являвся в моєму житті. Це надто складно…
«Як я вас розумію!» — хотіла відповісти Гессі, згадуючи, що вона сама й лиця блакитноокого до пуття не бачила. Руки смикнулись по камеру, і дівчина без найменших вагань випалила:
— Мадаме Рошері, я вірю, що всі можуть бути щасливими. І ще… я можу допомогти вам.
— Он як. Хіба ти маленька чаклунка?
— Ні. Але я спробую. Якщо спрацює, то у вас неодмінно все налагодиться, а я… а я стану знову тією, котра приносить щастя. Як вам такий варіант?
— Чудово. Бо ж я була думала, що ти мене не дуже вподобала раніше.
— Я й не вподобала. — Гессі не крилась, виставляючи налаштування. — Та тільки мені здається, що я мала вас тут зустріти. І тому повинна зробити це фото.
— О, розумію. У мене теж іноді трапляється відчуття, що я ну просто мушу щось зробити. Навіть якщо це на перший погляд суцільна дивина.
— І я про це. Камера не моя, тож і не мені обирати, кому дарувати щастя, а кого оминати.
— Дуже цікавий підхід. Так ти наче відмежовуєш себе від того, щоб щось вирішити.
— Я вирішую, але в інших випадках.
«І часто помилково…» — подумала дівчина, проте не мовила цього вголос. Натомість вона налаштувала все і зробила одне-єдине фото.
Мадаме Малейн дивилась на неї уважно, з краплею інтересу, її волосся тремтіло від вітру, а пересохлі губи були сьогодні без червоної помади, тільки з темними слідами від вина. І вона теж сумувала, бо той, хто їй любий, навіть не з’являвся в її житті. А так не має бути. Гессі твердо вірила, що так не має бути. Нехай це сталося також із нею, проте пані Малейн із далекого Фіренсу точно кохала цілком справжнього чоловіка, не вигаданого, не невидимого — сущого і, напевне, хорошого. Тож вона має знайти своє щастя. У тому чоловікові. Чи в чомусь геть іншому, але знайти…