— Я отримала твого листа, — згадала Гессі. — Вибач, що не надіслала відповіді. У мене тоді так і не назбиралося достатньо цікавинок, щоб розповісти. А потім ми поїхали до Алутани.
— Та нічого, я однаково не був удома. — Даррін розсміявся й додав: — Підемо на літній фестиваль разом? З Генрікою та Моррі?
— А Фауста?
— Вона вже домовилась із подругами з коледжу. Їм, мабуть, цікавіше так — сама розумієш, дівоча компанія. А ти?
— А я згодна. — Гессі провела поглядом човен, котрий мляво рухався по річці, ніби тонув у вечірніх сутінках і хотів ще з них виборсатись. — Тобі не здається, що тіні ввечері стають трохи магічними? — спитала вона знічев’я.
— Тобто? — Даррін ввічливо звів брови.
— Мені здається, що кожна вечірня тінь — це перехід у якийсь інший світ, таємна доріжка. Вона відкриється блукальцеві, котрий шукає свій шлях. І тільки так. Тому більшість людей не думають про це.
— І куди б ти хотіла потрапити? — Гессі розуміла, що Даррін питає це, лише щоб підтримати її чергову вигадку, адже обоє вони знають, що через тіні нікуди не потрапиш.
«До блакитноокого», — мало не зірвалося з язика.
— Якби я могла обирати, то спочатку хотіла б до Аїдена, а потім, можливо, кудись далеко, де ніколи не була, — відповіла вона, силувано всміхаючись.
Сутінки ховали її усмішку, і Даррін не міг помітити, що вона — фальшива.
— Щоб потрапити до брата, тобі треба було б… мандрувати в минуле.
— А хто сказав, що дороги крізь тіні не можуть вести в минуле? — усміхнулася Гессі. Не казати ж, що насправді Аїден живий. Пішов звідси, але досі живий. Десь далеко тільки.
— Якби ти вирушила в минуле, ми могли б і не зустрітись… — зауважив Даррін.
Гессі зовсім не подумала про це.
— До речі, про мандри. Ми на кілька днів зупинялись у Тавішів, — додала вона, щоб змінити тему.
— Справді? — Даррін спохмурнів на мить. — Ми трохи вели з ними справи.
— Так. Мені Олейн, їхня старша донька, розповідала, що ви хотіли…
— Книгарню в Астірі. Так. Хотіли. Але тепер хоча б цю відновити. Про Астірі поки доведеться забути… І як тобі в Тавішів? Яке вони справили враження?
— Виявились приємнішими, ніж я вважала раніше. І, власне, від них ми й дізналися, що у вас була пожежа.
— А, так. Моррі хотів написати про це їхній доньці, щойно все сталось.
— А чому саме Олейн? Генріка цим так переймалась… — спитала Гессі, бо їй справді кортіло знати відповідь.
— То давнє знайомство. Ленні йому нещодавно писала, тож, мабуть, він… А втім, я не знаю, вибач.
Гессі зрозуміла, що, можливо, хвилювання Генріки небезпідставне. Якась нотка в голосі друга видала подвійне дно його слів.
— Я знаю, про що ти думаєш. — Даррін подивився на неї. — Що між Морґіном та Олейн є щось більше, ніж варто. Але це не так. Насправді, коли ми ще вчились у школі, то Моррі її терпіти не міг. Казав, що вона надто пихата. Хоча батьки і вважали, що така партія для будь-кого за щастя. Тож із Олейн гуляв я.
«Але це було давно», — додав тоді Даррін, і Гессі прокручувала ці слова в думках. Утім, вона розуміла, що іноді час і відстань не мають такого великого значення. Адже Доанна любить Аїдена. Та й сама вона… Гессі різко похитала головою. Урешті, Даррін також розповів, що Олейн лише використовувала його, аби потоваришувати з Морґіном. Так, як Генріка іноді використовує Гессі.
— Тітонько, а ви не знаєте, коли «Трояндовий джем» відчиниться? — спитала вона в пані Фресії, у котрої вони з Генрікою залишились погостювати на вихідні.
Та здивувалась, а тоді розсміялася:
— Ой, Гесті, тебе ж не було, ти не знаєш!
— А що?
Тітонька подивилась на обох сестер загадково, і її усмішка свідчила, що новина справді незвичайна.
— Пані Олай перебралась до Ітеллі.
— До Ітеллі? Як? Узагалі? — Генріка також зацікавилась.
— Так! — Тітка Фресія округлила очі. — Зустріла, кажуть, своє перше кохання, і — край. Поїхала! І діточок забрала. Отак, раптово, наче вітром здуло.
Гессі зітхнула. Вона ж була певна, що пані Олай нарешті знайшла щастя: вдова судді горіла роботою в ательє, обожнювала все, над чим трудилася, і взагалі здавалася щасливою людиною. Досить довго дівчина тішилася, що камера спрацювала так, як треба, і що в пані Олай все-все буде добре. Аж тут — перше кохання, переїзд, закрите ательє.
— Тож вона з Амрі поїхала. З онуком Мартіно, кучерявим таким! — Тітка Фресія, вочевидь, була рада повідомити Гессі та Генріці деталі. — Каже, вони дуже багато років не бачились. А потім зустрілися — наче магія яка! — і квит. Кохання.