Отож, то таки виявився той Амрі. Дівчина замислилась. Щоб бути з ним, удова судді покинула своє ательє? Це щастя вище за те щастя? Чи ж вона планує відкрити «Трояндовий джем» в Ітеллі? Гессі стало трохи сумно через те, що вона не зможе поговорити з пані Олай і дізнатися про її думки.
Раніше їй здавалося, що щастя — це константа, одна й безумовна, а тепер вона замислилась над тим, що іноді треба ще й вибирати це щастя. І тоді неодмінно жертвувати іншим варіантом. І це відкриття, таке нібито очевидне, тепер дуже здивувало її.
АЇДен
— Я не буду більше навідуватись до твоєї сестри, — повідомив Полі наче між іншим, коли ми штудіювали типи незаселених світів у бібліотеці після занять.
Минуло кілька місяців після дня народження Гестії та Генріки, наскільки я міг порівнювати календарі тут і вдома.
— Чому? — Мене це відверто здивувало.
Останнім часом ми невпинно навчалися, проте Полі завжди знаходив час, щоб виконати моє прохання. Мабуть, його цілковито втомило це. Або ж він занудьгував. Або є ще щось. Власне, так, є ще щось — я зрозумів це, тільки-но побачив вираз його обличчя.
Полі згорнув книжку й відклав убік, бо не було вже сенсу вдавати уважне читання.
— Вона прогнала мене. Я спершу вважав, що це має залишитись між нами, але ліпше пояснити все тобі. Тож Гестія мене прогнала. І я можу хіба що спостерігати за нею здалеку чи за допомогою панни Доанни. Пощастило, що вдалося все пояснити твоїй колишній нареченій. Усе, що варто.
Мені стало смертельно сумно й заздрісно через це, але я не хотів виказувати Полі свої справжні думки. Принаймні про Доанну.
— Що ж, то дякую тобі за те, що ти зробив, — відповів я стримано. — Зрештою, вже півроку минуло відтоді, як ми почали це. Думаю, все одно ти не зможеш завжди спостерігати за нею.
— Я спостерігаю. Просто здалеку. Так, щоб вона не знала. До речі, вона й не думає відпускати тебе, — додав Полі так, ніби це насправді погано. — Ти важиш для неї дуже багато. Я про твою сестру.
Або мені здалось, або це він навмисне підкреслив, що то саме сестра. Як наче Доанна давно вже облишила думки про мене. Як наче… Мені стало бридко від підозр, котрі з’їдали зсередини, коли я був уже змирився з усім.
Примусив себе всміхнутись і струсонув Полі за плече:
— Гей, більше радості! Бо маєш такий вигляд, ніби страждаєш, що Гестія тебе прогнала!
Він відвернувся до вікна й нічого не відповів.
— Полі. — Я подивився на нього уважніше. — Ти не хочеш мені розповісти, що тебе тривожить?
Він зиркнув на мене, і його обличчя трохи розслабилось.
— Не сприйми це неправильно, та недавно я розмовляв із Доанною. Про любов.
— І?.. — Мені непросто було стриматись і не спитати, на біса він узагалі до цього вдався.
— Вона вважає, що мені любити не випадає. Що я інакший.
— Ти нещодавно казав, що не будеш без потреби навідувати Доанну.
— Це було ще раніше.
— І ти досі не забув цієї розмови?
— А я схожий на особу з дірявою пам’яттю?..
Напруга між нами шугнула вгору — я майже міг бачити, як вона розростається. Але Полі відступив. Він похитав головою, тоді розтріпав волосся руками і потер вилиці:
— Вибач, Аїде. Вибач. Я — чи віриш? — ніколи не думав, що здатний на прив’язаність до когось. Принаймні тривалу. Сам не втямлю, що відбувається. Але знай, що я захищу Гестію. Клянусь тобі. Я згоден покласти своє життя, якщо це захистить її.
— Не мели дурниць, Полі. Ми не в трагічній п’єсі. Твого життя ніхто не потребує, — відрізав я. — Проте як будеш наближатись до моєї нареченої, то я можу змінити свою думку.
Він підвів очі на мене. Блакитні і сповнені здивування. І остраху. Полі кивнув і поспішив геть, ніби його палила сама моя присутність поряд.
Після повернення додому Гессі обходила шафу в ніші й намагалась не зиркати в її бік. Проте врешті-решт інтерес виявився сильнішим, і вона ривком витягла всі коробки й пакунки, а під ними знайшла книгу, котрої не торкалася з дня свого шістнадцятиріччя, коли все закінчилось. Принаймні тоді їй хотілося, щоб усе закінчилось.
Вона знайшла сторінку, де Аїден просив свого друга наглянути за сестрою, котра, як виявилось, теж має дивні сили.
Що ж. Якщо ті сили дозволяють камері працювати та робити інших щасливими, то Гессі не проти мати в собі щось таке. Адже це далеко не найгірше вміння. Хоча його ніхто не зрозуміє і не сприйме всерйоз. Крім блакитноокого. Але тепер його немає.
Гессі перегорнула сторінку й зненацька відчула, що їй забракло повітря. На її очах маленькі чорні букви бігали жовтим папером і вибудовували речення за реченням. Там, де раніше нічого не було. На чистих сторінках. Ніби вони ожили від її дотику.