Дівчина згорнула книгу й мало не кинула її на підлогу, проте нестримна радість підступала зсередини. Магія досі тут, поряд із нею. Щось надзвичайне й чарівне. Тоненький міст із Аїденом… і з блакитнооким теж. Вони не покинули її. Вони з нею.
Гессі знову розгорнула на потрібній сторінці.
АЇДен ~ Академія
Того вечора Полі не планував нікуди йти, але тривога не давала йому заснути, і він вирішив перевірити підозру.
Та все пішло не так, як він планував.
— Розе, я знаю, що ти йдеш за мною. — Полі спинився посеред коридору.
За звичкою він подався до закинутого крила. А тут усі кроки, навіть найлегші, відлунюють у тиші дуже яскраво.
— Не ти один маєш право тут бути.
Підозра підтвердилась. Розе не крилася — це добре. Розе таки стежила за ним — це погано.
— Так, можеш бути де завгодно. Але ж ти йдеш за мною. Щоб прослідкувати. — Полі зупинився й озирнувся. — Щоб знайти Гестію. Щоб нашкодити їй.
Він говорив це просто й відкрито, бо так значно легше. Після того як Гестія сказала, що ліпше їм не бачитись, багато чого робити стало легше, ніби ниточки, котрі тримали його, обірвались одночасно.
Розе різко відкинула звинувачення:
— Я? Нашкодити? Нізащо. Я поклялась Аїдові. Ти знаєш, що він для мене — все.
Її сірі порожні очі світилися непояснимою злістю та силою, і Полі не міг зрозуміти, звідки в ній стільки цього береться. Чи не з ненависті?
— То чому ти тут?
Він зрозумів, що все одно не варто нікуди йти, поки поруч Розе. Бракувало хіба привести її просто до Гестії.
— Для цього. — Вона довірливо простягла руку вперед, ніби хотіла торкнутися тканини його сорочки.
А тоді з її руки виросло лезо зі шпичаками.
І з ніжною усмішкою Прозерпіна ввігнала його Полі під ребра.
Гессі згорнула книгу, бо далі знову світились порожні сторінки. Серце гучно гупало. Якщо Розе напала на Полі та вбила його… Вбила його? О боги, як же можна вбити когось? Гессі стало страшно від самої думки про це. Адже Полі — це друг Аїдена і, майже напевне, блакитноокий. А навіть якщо й ні — все одно. Він наче… хороший. Проте якщо те, про що розповідає ця книга, відбулося ще раніше, то це могло статися, поки вона відпочивала влітку? Чи навпаки — сталося щойно, бо ж тільки-но з’явилось на сторінках? Як же дізнатися, як працює ця книга?..
Від хвилювання голова йшла обертом. Хотілось просто негайно кинутись і побігти туди, в ту їхню Академію, сказати комусь: «Урятуйте Полі!» Якби тільки вона могла поговорити з Аїденом, якби тільки могла попередити його й застерегти!..
— Будь ласка, будь ласка, живи, — попросила вона, дивлячись на зоряне небо. Таке глибоке й широке, що там, безумовно, знайдеться місце і для її прохання, тому Гессі сподівалася, що Полі, чи то блакитноокий, її почує. Або ж почують вищі сили і зроблять так, щоб усе закінчилося добре.
Із цією думкою дівчина пішла спати, проте сон довго-довго не йшов…
Ранок приніс відповідь найменш очікуваним способом.
Гессі отримувала квіти лише від блакитноокого, тому, коли вранці букет білих, напівпрозорих лілій побачила на підвіконні, втішилась неймовірно. Їй здалося, це знак того, що з ним усе гаразд. Книга не описувала його смерть.
— Дякую… — шепнула Гессі до неба за вікном.
Сонце видзвонювало промінцями їй у відповідь, і вона відчула себе такою щасливою, як уже давно не відчувала.
Усе це задушливе літо, усі ці подорожі, усі ці сумніви та смуток, камера, яка не працює правильно, — усе стало далеким і неважливим. Гессі відчула себе сповненою сил та енергії і тепер знала, як діяти.
Перш за все — віднайти блакитноокого. Він тут! Він поруч! Можливо, він її ніколи й не покидав насправді!
І коли вона віднайде його, то розпитає про Аїдена та Академію, про книгу. І скаже, що не може без нього. Але їй не потрібні всі ці таємниці, ігри — вона хоче бачити його щодня-щодня. Знати його справжнє ім’я. Говорити з ним про все на світі!.. Звичайно, буде дуже незручно пояснювати Даррінові та ще гірше пояснювати щось батькам, коли настане момент, але… Але вона зможе. Вона все зможе! Адже тепер цілковито певна, що так має бути.
Гессі притисла букет до грудей і радісно зашепотіла: