Настав день турнiру. Князь Адольф, його жiнка та дочка посiдали на тронi проти ворiт, кудою в'їжджали на конях рицарi. Ввесь намет, усi стiни вгорi були обвiшанi гiрляндами з листу та квiток. Усi гостi розмiстилися навкруги на стiльцях та ослонах. Почали виїздити на конях рицарi в залiзних позолочених панцирях, в залiзних шапках. Почалася битва. Багато молодих рицарiв виїжджало на битву, але мiж ними не показалося нi одного мiцносилого та дуже смiливого. Вже сонце пiдбилося високо вгору, коли несподiвано на майдан виїхав якийсь несподiваний рицар з закритим лицем, ввесь нiби закований в позолочене залiзо. Пiд ним кiнь аж вигравав, аж танцював. Сам рицар був рiвний станом, плечистий; вiн гордо почав викликати на битву рицарiв. Рицарi виїжджали проти його, але вiн усiх вибивав з сiдла; вони падали з коней на землю, неначе стиглi яблука сипались з дерева. Всiх вiн побив i вийшов побiдником. Князь, княгиня, усi гостi в один голос, як один чоловiк, крикнули йому: "Гарно! Вiват!" Князь покликав його до своєї ложi, i князiвна Розалiя подала йому букет з рож, дорогий золотий кубок, потiм зняла з себе дорогий шовковий шарф, перев'язала йому через плече, а на тiй перев'язi почепила меч з золотим держалном. Батько запросив його i усiх рицарiв до себе на обiд до свого двору.
Настав час обiду. Рицарi почали збиратись в замок. Прийшов i невiдомий рицар, все ще закутаний в збрую i з закритим видом. Вже гостi почали садовитись за столи, а рицар все стояв i не одкривав лиця.
- Одкрий же, смiливий рицар, свiй вид, щоб ми знали, хто ти такий, i привiтали тебе як рицаря i як чоловiка. Просимо тебе сiдати з нами за стiл! - промовив господар до гостя.
Молодий рицар одкрив вид. Розалiя, як стояла, так i впала на софу: то був той красунь, котрого вона бачила на Рейнi як плила на суднi. Старий батько помаленьку пiдвiвся з мiсця i почервонiв, його очi блиснули гнiвом i помстою.
- Ти - Герман! Ти - син мого закатованого ворога! Твiй батько колись напав на мiй замок, ограбував його, загнав ввесь мiй товар в поля, заграбував мої червiнцi, попалив ввесь мiй хлiб, ще й погнав у полон сотню моїх хлопiв! Ти - син мого ворога, котрого я ненавиджу i не прощу його, поки й мого вiку!
- Я - син твого ворога, але я сам не ворог тобi, не ворог i твоїй пишнiй дочцi Розалiї, бо я її давно полюбив, її одну любитиму до смертi. По твоїй умовi ти повинен видати за мене свою дочку.
- Я згодна вийти за тебе замiж, за тебе i бiльше нi за кого! - обiзвалась Розалiя, вставши з софи. Перед нею став коханий Герман, ще кращий, нiж був колись, гарний, як сонце, русявий та кучерявий, здоровий, рiвний станом, рум'яний, як яблуко. Од його аж тхнуло здоров'ям та щастям.
- Не буде цього нiколи, доки мого вiку! Не буде! Я з ворогами непомирливий i за своїх ворогiв не буду видавати своїх дочок! - грiзно промовив батько.
Все в залi затихло i притаїло дух. Усi гостi думали, що старий князь кинеться з мечем на Германа, що Герман впаде мертвий додолу серед пишного натовпу рицарiв та дам.
- Ти, молодий рицарю, хоч син мого лютого ворога, але зостався побiдником на турнiрi на моєму празниковi; через це я прошу тебе садовитись за стiл i бути моїм шановним гостем; не цурайся мого хлiба-солi, бо я тобi, молодому рицаревi, не ворог i повинен оддати тобi честь, а родатись з твоїм батьком не хочу! Прошу до столу, до рицарської шляхетної компанiї! - додав далi князь Адольф.
- Не маю рицарського права гнiвити тебе своєю одмовою од твоїх запросин, - обiзвався понуро рицар Герман i сiв за стiл, але далеко од господаря, аж в кiнцi стола, звiдкiля йому було видко красуню Розалiю в вiнку з бiлих рож та нарцисiв.
Тимчасом, як тiтка розказувала, а Олеся слухала i вся перелетiла думкою в замок князя Адольфа, несподiвано гуркнули дверi в кiмнату i з-за дверей висунулась в маленькiй чорнiй ярмулцi сива голова старого Христофора Стеткевича, Олесиного дядька й опiкуна. I тiтка Павлина, й Олеся обидвi жахнулись, кинулись, аж крикнули. Чогось їм обом здалося, що вони сидiли в залi за столом князя Адольфа i несподiвано в залу ввiгнався страшний батько Германiв, мов розбишака.
- Що це ти, Павлино, розказуєш так довго та голосно, що аж в моєму покої чуть, нiби хтось пiд самими дверима стоїть та бубонить, - промовив Христофор тоном суворого батька й педагога.