- От там вона! - сказала Стара i махнула рукою до Чигирина на той куток, де стояв гетьманський палац.
- Де ж то, там? В тих виводах та криничаних журавлях, що манячать в мiстi? Чи, може, в тих наших воротях, на котрi ти показуєш? - спитав Демко.
- Не в виводах i не в воротях, а в гетьманському палацi, а може, i в гетьманському садку теперечки та причина, - сказала Ольга.
- Ага-га! А справдi, ти розумна, з бiса! Це, мабуть або Маринка Павловська, або Христинка Стеткевичiвна. Он куди воно закарлючилося! - обiзвався Демко.
- А ти ж думав куди? Авжеж туди. Тiльки горенькюо, що Маринка - шляхтянка, а шляхтянка нам не до пари. Не пристане до лиця шляхтянка нi нам, нi нашому дворовi, - сказала Ольга.
- Чом же, мамо, шляхтянка не пристане нам до лиця? Хiба ж ми, козаки, не люди?- обiзвався син.
- Та, сину, й люди, але...
- Але, бач, шляхтичi злiпленi не з святої землi, а з пшеничного тiста, хоч паляницi з них виробляй. Тiльки те лихо, що добрий козак паляницею не наїсться. Нема в свiтi нiчого тривнiшого, як святий чорний хлiб, - жартував старий Демко.
- Та як би пак були паляницi, то й то не бiда, а то якiсь пундики на яйцях та на молоцi, - жартувала й собi стара.
- Може, Зiньку, тобi забажалося пундикiв? Може, ти хочеш сватати Маринку? - пiшов навпростець батько.
- Не знаю, тату, що вам на це одповiдати, бо до сватання менi ще так далеко, як звiдсiля до Києва, або й далi, - сказав син i задумався.
- А до залицяння то близько звiдсiля, - додала мати. - Тiльки хтозна, що вийде з того залицяння. Ох, ох! Маринка не нашої верстви людина. Ох Боже мiй! - сказала мати i зiтхнула.
- Ну, вже й ох! вже й почала стогнати. Ще нi сiло нi впало, а вона й охає! Хвалити Бога, i спасiвських мух ще не видко, а вона вже й ох! - промовив Демко.
- В неї рiдня шляхетська, в неї рiдня гетьманша Виговська та князi Любецькi, Соломирецькi, Огiнськi та ще якiсь там сенатори, чи що. Не для тебе, сину, ця калина саджена, не для тебе й Маринка зряджена. Ох Боже мiй! Тiльки занидiєш, зачеврiєш та замучиш себе залицянням, а з того нiчого не вийде, бо за тебе, сину, не видадуть Маринки. Ох, ох! - сказала мати.
- Мамо, схаменiться! Ви говорите так, неначе я вже заслав старостiв до Маринки по рушники, - сказав син.
Старий Демко пахкав димом з рота i осмiхався.
- Та це твоїй матерi прийшла вже година охати, бо швидко корови та вiвцi прийдуть з череди, то треба буде заходжуватись коло роботи. Це через корови та через дiйницi вона охає, а не через Маринку, - говорив Демко i все осмiхався з-пiд кудлатих довгих вусiв.
Тим часом в воротях з'явився один старий сивий козак, такий старий, як i Демко Лютай, в вишневому жупанi iз коротким кривим цибуком в зубах, на котрому стримiла люлька така завбiльшки, як добрий кулак. То був козак Мiняйло, сучасник битви пiд Кумейками. Високий i довгоногий та сухорлявий, Мiняйло дибав через двiр, наче журавель через поле, i простував до ганку. Вiн поздоровкався, скинув шапку з червоним верхом i поклав її на верхньому схiдцi ганку. Зараз за ним прийшло ще кiлька старих сивих козакiв, що брали спiл в битвах з поляками ще за Богдана Хмельницького. Їх поминули сотнi польських куль, неначе якимсь чудом, i вони повертались до Чигирина живi, хоч i пошматованi польськими шаблями. В одного тягся смугою синiй рубець через усю щоку, в другого синiли шрами на лобi, в третього було тiльки одне вухо, а друге вiн загубив пiд Корсунем в битвi.
Старi козаки привiтались, поклали шапки рядочком на схiдцi i посiдали в ганку на лавках. Стара Ольга оступилась з мiсця i стала в дверях. Цi старi козаки трохи не щодня навiдувались до осавула Лютая, щоб побалакати про старовину, про давнi битви, та в гуртi покурити люльок та смикнути по добрiй чарцi горiлки.
- А що, Демку? чи ти чув, що задумав вчинити наш новий гетьман? - почав балакати Мiняйло.
- Чув, чув. Вiн задумав знов пристати до Польщi i потягти за собою й Україну, але це нiсенiтниця, - сказав недбайливо Демко. - Україна не телиця, не потягнеш її за роги налигачем.
- Це, мабуть, гетьманша його пiдбиває, бо вона шляхтянка i не любить козакiв. Дуже вже її манить польський дух, як кота сало, - сказав один сивоусий козак.
- Ох Боже мiй! про гетьманшу недобра слава йде помiж козаками в Чигиринi, - обiзвалась з порога Ольга. - Ця нова гетьманша не те, що стара гетьманша, Ганна Хмельницька. Щось вона трохи закарлючилась на другу Богданову жiнку Чаплинську. Ой Господи! який тепер свiт настав!
- Як збунтується гетьманша, то ти, жiнко, збирай жiноцьке вiйсько та й качай на неї з гармат та рушниць! - сказав Демко.
- То й зберу! А ти думаєш, не зберу? Та й буде гетьманшi й полякам те, що вчинили козачки та молодицi ляхам в Трилiсах та в Бушi, - сказала Ольга. - Коли прийдеться круто, то й козачки стануть з рушницями на ворога. Ой Боже наш милостивий! Коли б тiльки Бог не попустив, щоб до цього дiйшлося. Ох, ох!