- Чом так, мамо? - аж крикнув син.
- А тим, що i наша православна шляхта спанiла, набралась панської пихи од польської шляхти. Шляхтянка-невiстка буде нехтувати мною, простою козачкою, буде нехтувати твоїм старим батьком, хоч вiн був козацьким осавулом, бо вся шляхта пнеться вгору i задирає носа перед козаками, хоч би козаки були й багатi, й значнi.
- Мамо! Це ще вилами писано по водi, чи буде Маринка пишатись та нехтувати вами. Вона не з багатої шляхти, - сказав син.
- Та вона, Зiньку, за тебе й не пiде, а коли б i захотiлася вийти за тебе замiж, то гетьманша за тебе й не оддасть її. Дурнiсенько ти топчеш до неї стежку та томиш свого коня вороного. Гарна вечiрня зiрка на небi, та ти її не дiстанеш: не для тебе вона свiтить, а для когось iншого. Не приставиш же ти драбини на небо, щоб зняти ясну зорю, - обiзвався батько з кiмнати.
- Я, тату, постерiгаю, що воно не так. Гетьманша до мене дуже добра й ласкава, - обiзвався син. - Здається, сама ясновельможна гетьманша приставляє менi драбину до неба.
- Так, так! говори до гори, а гора мовчить! - крикнув старий Лютай з кiмнати. - Гепнеш ти з драбини та об сиру землю! А хоч i дiстанеш ту зорю, то попечеш руки i будеiй хукати на пальцi цiлий вiк.
- Ой сину, i не думай собi, i в голови не покладай брати шляхтянку. Ми хоч заможнi, але не багатирi якi Я сама не цураюся усякої роботи, як буває в господарствi багато дiла. А Маринка - панi: вона не схоче робити простої господарської роботи. Шляхтянки звикли панiти, а не господарювати. Зроду-звiку не прийму я шляхтянки за невiстку. Цур, пек їм, тим панiям! Ще, може, буде Маринка й кепкувати та смiятись з нас. Ой Господи! ох! ох! Що ж то буде? Ой, не доведи тебе, сину, до цього. Мати Божа печерська й почаївська! Маринка буде кепкувати з мене.
- А може, й не буде? Звiдкiль, мамо, вам знати про це? - сказав син вже з невдоволенням.
- Отже ж, мати чи не каже правду, - сказав батько i вийшов з люлькою в ротi з кiмнати в свiтлицю i сiв коло стола на ослонi, вкритому килимом. - I менi не хотiлось би брати в свою хату невiстку-шляхтянку. Не хотiлось би менi й родатись з гетьманшею та й з гетьманом. Кажуть, що нова гетьманша не дуже-то любить Україну, а Польщу дуже любить. I гетьман тягне туди ж, до Польщi, - сказав батько.
- А я не тягну до Польщi, а все-таки оженився б з Маринкою, якби вона за мене пiшла, - несмiливо обiзвався син до батька. - Маринка сама по собi, а гетьманша сама по собi.
- Але ж кажуть, що яблучко недалеко одкочується од яблунi. А Маринка з тiєї ж яблуньки, що й гетьманша Виговська. Не дурно оце твоя мати вже так важко зiтхає ще заздалегiдь, може, за рiк, може, й за два почала вона важко зiтхати та охати. Це погана прикмета! - сказав батько вже поважно й насупився.
Зiнько примiтив, що батько починає сердитись, замовк, вийшов на ганок, сiв на лавi i задумався. Вiн постерiгав, що матиме багато клопоту, як тiльки Маринка згодиться вийти за його замiж, що йому треба сподiватись великої притичини од старих. Зiнько зiтхнув й сперся лiктем об гратки ганку i втопив очi в небо, в той бiк, де був Суботiв.
Надвечiр другого дня Зiнько сiв на лавцi в ганку i засумував. Маринка виїхала з гетьманшею з Чигирина, i Чигирин став йому немилий.
"Ой, тягне мене, пориває мою душу туди, за гори, де ти пробуваєш, моє серце миле! Буду тебе любити, буду тебе сватати, хоч би менi заборонив батько й мати. Не життя менi на цьому свiтi без тебе в парi! - думав молодий козак. - Осiдлаю коня, поїду в Чигирин, може, гетьманша з Маринкою ще не виїхали з Чигирина", - подумав Зiнько.
I вiн осiдлав коня, побiг в Чигирин, об'їхав гетьманський палац, заглянув в подвiр'я, заглянув в садок, кинув оком на зелену прогалину в садку, де Маринка грала в хрещика з подругами, але скрiзь було пусто; нiгде не було видко й душi. Зiньковi здалося, що без Маринки все замерло, все вимерло в гетьманськiй оселi.
"Скрiзь, скрiзь пусто, скрiзь мертвота, неначе в гетьманськiй оселi усi вимерли. Тiльки слiди твої живi й милi для мене, моє серце!" - подумав Зiнько, вертаючись додому з засмученою душею.
Щовечора сидiв Зiнько на ганку задуманий та засмучений. Щовечора неначе якась сила тягла його в той бiк за горою, де був Суботiв. Мати знала, чого син сидить задуманий, i мовчала, щоб не вразити його серця. Вона думала, що син посумує, посумує та й забуде про Марннку.
- Отже ж, пропаде хлопець нi за що, нi про що! Ой Господи! яка напасть на мою дитину! - говорила Лютаїха до Демка.
- Цур дурної навiсної! Пропаде... Ще що вигадай! Щоб козак та пропав од баби? Де це ти чула про таке диво! чи в Туреччинi, чи в Польщi? Я щось не чув, щоб який дурень та пропав через ваше жiноче кодло. А коли який козак i пропав через це, то вiн, певно, поперед того наївся собачої блекоти та й здурiв, а потiм вже й пропав! - кепкував старий Демко.