Чигиринці обстрілювали переяславців ліниво, ніхто не вірив у можливість здобути місто, дарма палили порох. А на заклики Волконського їм на поміч ішли від Сум Ромадановський з військом — однієї кінноти в нього було десять тисяч — і з Ніжина Золотаренко, який довгий час нехтував проханням про поміч Сомка — свого суперника. Чигиринці упіймали московського вивідника й дізналися, яка сила йде проти них, боялися, що москалі й золотаренківці оступлять їх з боків і ззаду, а попереду — Сомко, й почали відступати. А вже на них напирало супротивне військо.
Дійшли до Дніпра навпроти Канева й почали окопуватися, але не встигли, їх наздогнали козаки Сомка. Кинули лопати, взялися за мушкети, за самопали, першу налогу відбили, відбили й другу. Рявкали серпантини, ядра косили оборонців. Одне з шипінням зарилося в пісок біля самих Юрієвих ніг. Проте він уже не збентежився, дивився спокійно. Дим валував до неба. Кіптявою вкрилися обличчя козаків, виглядали як чорти з пекла. Рев гармат і глоток з обох боків — козаки на козаків — зливався в одне. І враз налетіла кіннота Ромадановського, з прапорцями на списах, з галасом, збили зліва чигиринців з поля. «Уря-а-а!», — там окопи ще не встигли викопати, й почалася страшна січа. Військо Хмельницького кинулося панічно відступати, але втікати було нікуди, бігли до Дніпра, тут їх рубали шаблями, а тих, які у воді, стріляли з мушкетів. Стояло ревисько втікачів і помираючих, тріскотіли постріли, лунала матірна лайка москалів. Декотрі з утікачів встигли роззутися, роздягнутися і, якщо не влучала куля, перепливали через Дніпро, бігли голі в кущі. А за півгодини марсовий танок скінчився. Тільки на піщаному миску скупчилася сотня німців-найманців, а з ними зо два десятки козаків. Німці стали в каре й захищалися до останнього. Скушували патрони, заряджали й стріляли, стріляли. Всі вони вилягли, жоден не здався. А з десяток козаків узяли в полон. Скрізь по берегу валялися гори трупів, чимало їх плавало у воді, яка мчала свої байдужі закривавлені хвилі до моря. Над Дніпровим плесом кружляли чайки, кружляло гайвороння, вони перемішалися, і вже важко було розпізнати тих і тих. Трупи лежали кілька днів, їх ніхто не прибирав.
Нестор доїхав з чумаками до Кременчука, а далі вони повертали на Козельщину, на Полтаву. А він потрюхикав понад Дніпром, щоб доїхати до Градизька й там переправитись на праву сторону. Їхав вільно: татарська небезпека скінчилася, а іншої не вбачав. І раптом на в’їзді у село Піщане його шкапу вхопили за гнуздечку двоє козаків.
— Злазь. Попався, татарський шпигуне, — бо ж був у татарському, й кінь татарський, і сам чорний, засмалений.
— Хлопці, який я татарин, — перехрестився. — Я козак, з Чигирина.
— З Чигирина? Нам такі теж треба, Хмельницького вивідачі.
Довідавшись, що Ромадановський іде на Переяслав через Кременчук, Юрій послав Олелька Чорного в Кременчук. Олелько доїхав до Піщаного, й там йому сказали, що Кременчук розорений і спалений дотла. Їхати далі було нічого.
…Олелько сидів на ґанку, на лавиці, й пив грушевий узвар з медом. Молодиці, зважаючи на його вроду й жвавість, не шкодували для нього кращих наїдків і напоїв. Він побачив, як з комори біля воріт вартовий козак вивів якогось чоловіка й повів за клуню. Певно, по нужді. Олелько придивився й упізнав Нестора. Він ледве не скрикнув, але стримався. Він зачекав, поки вартовий привів назад чоловіка, а тоді покликав:
— Гей, козаче, узвару не хочеш? Спека. — А сам пішов і приніс баклажку з горілкою.
Козак випив кухоль узвару.
— Смачний.
— Бо з медом. А може, вип’єш чогось міцнішого? Ось на. — Й налив майже повен кухлик горілки. — Пий, сьогодні мені двадцять п’ять літ.
— Ну, то за твоє здоров’я.
Козак пішов до комори, а незабаром він уже дрімав на житньому кулі, прихилившись спиною до зрубу. Олелько вивів з хліва коня, одвів його в кінець саду. Сідла не брав, бо воно разом з іншими сідлами в другій коморі. По тому підійшов до комори, вийняв прибій і прочинив двері.
— Несторе, виходь, тільки тихо. Мовчи. Йди за мною.
І повів його в кінець саду, звідти в береги, берегом до лісу.
Коли напали на шанці Сомкові козаки, Юрій стояв позаду і дивився, як падають від пострілів його козаки. Він уже не так боявся, як першого разу, й навіть намагався керувати боєм. А оскільки стояв на горбку, то й першим помітив кінноту Ромадановського. Допався до коня й встиг проскочити до верболозів до того, як гусари напали на шанці. За ним погналося троє московських гусарів, але в Юрія кінь був кращий, і вони почали відставати. Він уже вскочив у лози, як кінь раптом спіткнувся й упав на землю. Юрій ледве встиг вихопити ноги зі стремен. Чи то кінь трапив ногою в копець і зламав її, може, вивихнув, чи був вражений кулею: навздогін Юрієві стріляли, він не оглядався. Гетьман смикнув коня за повіддя, але той не ворухнувся. Тоді Юрій підхопився й побіг у кущі.