— Пане гетьмане, що ти робиш! На кого нас покидаєш у такий важкий час. — А сам аж переривався, бажання булави переповнювало його, аж брало корчами тіло. В грудях щось пекло й співало, він трохи не закричав: «Пануй ще», але тихіше прорік:
— У нас нині й немає когось кращого.
Знав: його слова працюють на нього.
Та в цей час десь позаду пролунало:
— Нехай собі йде до дідька, коли з нами не хоче жити.
І ще:
— Злякався, хоче під каптур сховати свою голову. Знайдемо такого, що стоятиме за наші вольності.
Юрій похилив голову й пішов у сіни. У нього на очах бриніли сльози.
Він пішов ченцем в Ординський монастир біля Корсуня. Незабаром його висвятили в архімандрити. Гетьманом обрали Тетерю. Претендентів на булаву було троє: Григорій Гуляницький, Виговський, який вже побував гетьманом раніше, а тепер мав чин київського воєводи й сенатора, й Тетеря. Виговського і Гуляницького дехто обстоював з запалом і жаром, але дехто пригадав, як вони побили Москву під Конотопом, а нині сподівалися на порозуміння з Москвою, на її прихильність, і вони заперечили. Тетеря схопив булаву й, залишившись з нею у світлиці сам, виціловував її, підносив угору й сміявся щасливим істеричним сміхом. Не знав, неборака, яка вона важка і як радітиме, позбувшись її.
Юрій ледве дослухав ранішню. Дух його був утомлений, тіло кволе. Бо й майже не спав: ніч була шкварка, небо креслили блискавки, але дощу не було. Так само втомлено дивився на нього Спаситель у терновому вінку, а Божа Мати ледве тримала дитя. Вийшов з церкви. У трапезній теж було спекотно, в голові столу сидів архімандрит, теж втомлений, з пісним обличчям, йому слугували ієромонах та ієродиякон — слуг при трапезах не було. Врешті трапеза скінчилася, Юрій вийшов надвір, у дверях про щось сперечалися рясофорний чернець з мантійним ченцем — вони пропустили його. У монастирі до Юрія всі ставилися поштиво.
Парило. У небі повільно повзли задумані хмари, терпко пахнули любисток і без. Низько літали ластівки — на дощ. Пройшов садом, вийшов у хвірточку в палісаді — просто перед ним була пасіка. У голові ворухнулася якась відрадна думка: просто перед ним стояла бортна сосна, з неї звисала на мотузці колодка. Згадалося: такі самі сосни стояли на батьковій пасіці, й звисали такі самі колодки. По драбинці він хотів полізти вгору, вже торкнувся колодки, яка заважала, й тоді його схопив за ноги батько. Він сміявся. Й розтовкмачив йому, малому, нерозумному, що та колодка від ведмедя, ведмідь полізе на сосну, відштовхне колодку, й та його по голові — геп. Розсердиться, відштовхне дужче, й колодка зіб’є його з сосни. Батько пояснив: все солодке охороняється й здобувається важко. Враз перед очима затьмарилося: два дні тому отець економ, який їздив у Чигирин, йому розповів, що хутір Суботів знову розорений: і пасіка, і дім, а найстрашніше — церква, лютий Чарнецький викинув з могили кістки його батька та брата й топтав їх кіньми, потім люди позбирали й десь їх схоронили. Юрія охопили такий розпач і така лють, що він не знаходив собі місця. І вперше подумав, що не мав би йти в ченці, що мав би відомстити. Серце йому волало до помсти. Вузькою стежкою, яка вихляла поміж кущами, спустився до Росі. Річка стрибала по камінню, переливалась потоками, розливалася широкими чистими плесами. Під кущем верболозу сидів з вудками дідок у брилі. Юрій знав, що рибалки не люблять, коли їх відволікають, все ж підійшов. Привітався. Дідок відповів привітно.
— І не нудно вам оце цілий день сидіти над водою? — запитав.
— Не нудно. Вода біжить і змиває все чорне з душі й мислей. Усі недобрі думки — про світ, про життя, про клопоти, а найперше — про смерть, — охоче говорив дідок. — Оце посидиш і ніби прояснишся увесь. А потім прийдеш додому, принесеш з десяток пліточок і окунців, невістка посмажить їх або зварить юшку, а внучата такі охочі до юшки. Вимотають мисочку і гукають: «Сце, сце», і невістка біжить з горщиком. А мені так ловко на душі, і так вони вдячно дивляться на діда.
Юрій сумно подумав, що на нього нікому вдячно дивитися. І ні з ким йому сісти поговорити ладком про мирське, про життя, про світ. Якщо сказати правду: за цей час молитви добряче остирились йому. Він зрозумів, що нітрохи не наблизився до Бога, не набрав у душу тихої святості, навпаки, вона щодалі дужче бунтує, поривається до діянь.
Юрій таки довгенько посидів при річці. Над головою пурхала маленька червоногруда пташка-коноплянка, десь далеко тоскно скрипів журавель, хлюпала біля ніг річка. Дідок упіймав чималу рибину й радів, як дитина. І Юрій подумав, як іноді людині треба мало, щоб наповнити душу радістю, а іноді не наповнити її й від незліченних багатств, від найбільших успіхів. Як ішов повз пасіку назад, пасічник врізав йому стільникового меду, поклавши його на листок лопуха. Біля свого покою-келії побачив схилену на лавочці постать: Тукальський приїхав провідати його. А може, не просто провідати: нещодавно приїздив до нього, щоб разом їхати до Білої Церкви — обирати митрополита. Там був і король Ян-Казимир. З’їхалось чимало білого й чорного духовенства, висунули кілька претендентів, але король всіх їх відхилив і раптом запропонував обрати митрополитом його, Юрія.