— Та вже знаю. І візьми до уваги, що це версія, тільки версія. Всієї правди ми не дізнаємось ніколи, навіть архів охранки часів Миколи Першого — Бенкендорфа не розкритий.
— Чому?
— Ну, розкриють попередників, то це ніби заклик розкрити і їхні архіви. Так от, скажи мені, хіба не можна було погасити цей рукопис на самому початку? В один день. Автор — відомий, поїхати до нього, забрати решту примірників, забрати оригінал, а тоді поїхати до того, хто передруковував — усі машинки на обліку, — перевірити, чи не залишив примірника, ще й накатякати. І — крапка. А «Інтернаціоналізм та націоналізм» ходив по руках три роки. Для чого? А Зоца потримають трохи, він напише покаяння, й випустять.
Борис сидів приголомшений. Пригадував Зоца, такого уважного, такого поштивого, гарного працівника. Не вкладалося в голові. Земля оберталася вспак.
— А ти не бери собі до голови, — лив у чарки Дробот, ніби вгадавши його думки. — Світ, він падлючий, і падлюк не менше, ніж порядних. Бог розподіляє їх порівну.
В його голосі були якісь непевні нотки, Борисові здавалося, Дробот трохи тратиться перед ним, адже найперше він підштовхував його до того, що сталося.
— Не брати я не можу. Але я не шкодую. Ми стояли, як ото в революційній пісні співається: «за правоє дєло», ну, діло було маленьке, але — що могли.
— Так і я думаю.
Дробота новий редактор Василь Якимець звільнив з роботи через два тижні.
Коли Борис прийшов додому, Діна вже знала все.
— Не побивайся, — сказала, — якось проживемо. Добре, що не посадили.
— А те ще невідомо.
Борис влаштувався у школу вчителем. Викладав античну літературу, історію Середніх віків — вище його не допустили. Годин було мало — півставки, платня маленька. Й підробити, знав, йому не дадуть, його не публікуватимуть. Але як вийти з цих темних сутінок? Йому ніхто не допоможе… Тільки сам.
Він був слабкий чоловік, за кожної невдачі нервував. А то й панікував, але при тому міцно тримався за линву життя, борюкався, боровся. То вже селянська закваска. Й цього разу вирішив написати книжку-нариса про свого земляка Семена Прокоповича Лисицю з «Арсеналу». У них у поліському селі половина прізвищ з фауни: Борсуки, Вовки, Зайці, Лисиці, Бобри, Ворони. Він з ним добре знайомий, Семен Лисиця — лауреат Державної премії, депутат Верховної Ради СРСР, двічі герой Соціалістичної праці, книжку про нього не зможуть не надрукувати. Пішов до Лисиці, той його приязно прийняв, охоче погодився на книжку про себе. Пішов і приніс Борисові перепустку на завод.
З того дня у вільний час (а його було хоч відбавляй) Борис ходив на «Арсенал». Розмовляв з колегами Семена Прокоповича, але здебільшого сидів у прикомірку біля кабінету Семена Прокоповича — начальника цеху, колись той був токарем. В кабінеті йому з ним розмовляти майже не доводилося: до Лисиці увесь час забігали люди, то він сам ішов у цех, давав якісь розпорядження. А то й, коли якийсь станок виходив з ладу і наладчик не міг дати ради, ставав до станка, ворожив, і станок знову починав гудіти.
— Нам, Семене Прокоповичу, треба багато говорити з вами, ґрунтовно.
Семен Прокопович затягнувся цигаркою, задумався.
— А знаєш що? В мене незабаром відпустка, поїдем разом у будинок відпочинку, наприклад, у Ворзель.
— Ну… а путівка?
— Там наш будинок. Путівку я дістану.
Ходили по лісу. Берізки над їхніми головами тріпотіли листочками весело, дуби статечно-поважно; зупинилися перед дивом: два столітні могутні дуби стояли мертві. Ще недавно вони були живі; листя не посохло, не облетіло, а, ще зелене, вмерло, висіло безживно. Що їх убило, яке нещастя впало на них?
— Так буває і в людей, — мовив Семен Прокопович. — Людина ще ніби жива, а всередині мертва.
«Це наче про мене, — подумав Борис. — Але ні, я листя не опущу. Я не дамся».
Книжку він написав швидко. Семену Прокоповичу вона дуже сподобалася: «Ти обійшовся без сюсюкання, без непотрібних грімких слів».
Подав книжку до видавництва. Там її зустріли кисло. І редакційний висновок був кисло-солодкий, більше кислий: письмо добре, хороший стиль, хороша мова. Але не показана як слід депутатська, партійна діяльність Лисиці, не показано, який він патріот радянської вітчизни, не підняв образ Героя на потрібну висоту. Борис показав редвисновок Семену Прокоповичу, той пішов до директора видавництва: «Книжка добра, а загальних слів не треба, а якщо ви її не опублікуєте, я піду куди треба, і, вибачайте, вам і ще декому не поздоровиться».
Борис не сказав Діні, що пише книжку. Коли він приніс додому купу подарунків дітям, а їй золоті сережки, вона одягла їх, підійшла до дзеркала і раптом заплакала.