* * *
Отже, в останній чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. верхній щабель у соціальній ієрархії суспільства посідала старшина, яка дедалі більше консолідувалалсь у своєрідний стан. Висунувшись із середовища козацтва, вона вже від часів Національної революції зайняла панівне місце на Лівобережжі в гетьманському правлінні, а на Слобожанщині - в адміністрації полків, що, в свою чергу, сприяло зміцненню її економічних і політичних позицій. В обох регіонах існувало кілька десятків старшинських родин, друге чи третє покоління яких уже мало чим нагадувало колишніх "худорідних" козаків. Чітко простежується тенденція до насадження станової корпоративної замкнутості козацької верхівки в суспільстві. Останнє знайшло свій вияв у численних зверненнях на ім'я російських царів, а також у складанні відомого зводу законів "Права, по которым судится малороссийский народ".
За соціальним статусом із старшиною зрівнюється українська шляхта. Обіймаючи посади переважно середньої ланки управлінського апарату, шляхта помітно впливала на формування головних напрямів національної політики. У межах своїх маєтків вона виступала повноправним господарем "власних" підданих.
Істотні зрушення відбулися й серед інших великих груп населення. Насамперед, значно поглибилася соціальна диференціація серед основної маси козацтва, що користувалася, як відомо, певними перевагами проти селянства й міщанства (особиста свобода, юридичне право на успадкування землі та майна, підпорядкування особливій юрисдикції тощо). На селі стрімко зростала кількість дворів козаків, які за вкрай низьким рівнем забезпеченості тяглом і землею вже мало чим відрізнялися від залежних посполитих. Документи досліджуваного періоду відзначають виконання рядовими козаками певних повинностей на користь держави, обтяжування їх постоями царського війська тощо. Соціальна диференціація і майнова нерівність, що дедалі посилювалися, знайшли юридичне оформлення в законодавстві - поділі козаків на так званих виборних і підпомічників.
У межах обох регіонів протягом досліджуваного періоду козаки, поряд із селянством, становили найбільш продуктивну силу і найчи-сельнішу категорію населення (за нашими приблизними підрахунками, їхня кількість коливалася від 100 до 200 тис. чоловік; стільки ж, а то й менше козаків було на Запорожжі). Тривало масове зубожіння всіх його категорій, з одного боку, й виокремлення найзаможнішої частини, з другого. Відчутно зросла кількість підсусідків - колишніх селян, рядових козаків і міщан, які частково або повністю втратили майно та землю й перейшли до багатих господарів. Фактично до 60-х pp. XVIII ст. майже зникли вільні містечка й села, де посполиті перебували в дещо кращому становищі, ніж у приватних, рангових і монастирських. Нові тенденції в соціально-економічному розвиткові України спричинили появу нових станових груп населення. Для обслуговування численних промислових підприємств у дедалі більших розмірах використовувалася праця робітних людей. Характеризуючи політику царського уряду щодо Гетьманщини та Слобожанщини в царині соціальних відносин, можна констатувати: здійснювалося поступове, але планомірне знищення самобутнього військового стану - гарантії українського автономного устрою; старшина і шляхта зливалися з російським дворянством; більша частина посполитих перетворювалася в кріпаків.
Слід також пам'ятати: Визвольна війна створила всі необхідні можливості для виникнення буржуазно-демократичної держави, показала шлях, по якому міг піти "козацький народ (так нерідко середньовічні автори називали українців по обох берегах Дніпра). Але колонізаторська політика царського уряду перекреслила подібного роду спрямування. Економічно міцні, особисто вільні козаки, не кажучи вже про старшин, при оформленні їх в одну велику станову групу з потенційно буржуазними вимогами (орендування, недоторканність земельних володінь і т.ін.) абсолютно не вкладалися в те "прокрустове ложе", яке спорудили їм вінценосні особи: підпорядкування кріпосницькій системі в єдиній Російській державі. Очевидно, саме цим можна пояснити настійливі спроби (і досить успішні!) реформувати (Катерина II), а то й фізично знищити (Петро I) козацькі загони.
Але було б серйозною помилкою пов'язувати ліквідацію лівобережного і слобідського козацтва лише з насильницькою політикою російських імператорів. На те існували як суб'єктивні, так і об'єктивні внутрішні причини.
Розділ ІІІ: Духовне життя українців
§1. ТРАДИЦІЇ ТА ПОБУТ