Літо. З гравюри до "Календаря" видання Києво-Печерської друкарні. 1726 p.
Ведучи мову про суспільну значущість і етичну цінність тогочасних норм поведінки, слід зазначити: для останньої чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. стало особливо помітним намагання старшинської адміністрації створити на міцному правовому ґрунті розвинуту централізовану систему підпорядкування. Проте цьому перешкоджали кілька обставин: нестабільна, часом просто трагічна політична ситуація в Україні, відносно часта змінюваність (виборність) посадових осіб, а також дрібний землевласник ("володілець") з притаманними йому індивідуалістичними тенденціями. Безпосередній виробник, який насамперед прагнув забезпечити власні інтереси, не був зацікавленим у підтриманні централізованого державного ладу.
Логічно було б припускати, що хистке політичне становище Лівобережжя та Слобожанщини вимагало суворих покарань винних у різного роду правопорушеннях.
Осінь. З гравюри до "Календаря" видання Києво-Печерської друкарні. 1726 p.
Справді, за звичкою інколи карали, як у часи польського панування". Проте в цілому "новий порядок" був м'якшим" і поблажливішим. Значною мірою це обумовлювалося дорожнечею робочих рук (у Визвольній війні загинули десятки тисяч людей, а покалічено було ще більше) і відносно високою вартістю грошей. Наприклад, день праці, житло тощо подеколи коштували всього кілька копійок. Велика кількість смертних вироків та тілесних покарань, що призводили до каліцтва, ставали занадто невигідними для молодої Української держави. За цих умов будь-яка особа, крім хіба що "отьявного злодея", в разі порушення нею норм поведінки могла сподіватися на поблажливість. Значну роль відігравали також глибока релігійність і природна незлобливість "малоросів" до тих, хто скоїв злочин. Коли останні щиро каялися в своїй провині, їх нерідко взагалі прощали. Гарантом належної поведінки правопорушників у подальшому могли виступити громада, представники місцевого духівництва, інші члени суспільства. Траплялося, що якась особа (особи), врятувавши злочинця від тяжкого покарання чи навіть смертної кари, забирала його до себе в "услужіння" на кілька років. Так чинили, зокрема, монастирі, які мали неабиякий вплив на громадян, панівні кола та судових урядовців.
Формування й поширення великої земельної власності та збільшення господарств поступово змінювали не лише співвідношення між групами населення в економічному плані, а й руйнували патріархальні традиції: покарання дедалі частіше переслідувало утилітарні інтереси панівних верств. Чим далі в минуле відходили події Визвольної війни, тим жорстокіше карали злочинців. Особливо виразно це видно, коли порівняти в цьому аспекті гетьманування Д.Многогрішного, І.Самойловича, І.Мазепи та І.Скоропадського. Відомий дослідник права і судочинства Орест Левицький зазначав, що в другій половині XVIII ст. українське правосуддя вже немилосердно вішало "розбійників" за ті провини, за які ще зовсім недавно відтинали тільки руку або ногу, відрізали носа або вухо. Нестерпними катуваннями примушували виказувати спільників. На вироках, що їх виголошували в українському суді, чимраз більше позначалися види покарань, які застосовували в Польщі й Росії.
Вище вже йшлося про те, що тогочасне життя людей багато в чому визначали звичаї. Вони виникали й усталювалися в перебігу еволюції господарсько-побутових стосунків людей і спиралися на загальновживані "давні" норми поведінки, випрацьовані за різних обставин. Показовими з цього погляду є вже згадувані неписані "права і звичаї" Війська Запорозького. Вони не були офіційно санкціоновані державною владою, проте фактично регулювали все внутрішнє життя січовиків. Сукупність цих і їм подібних правил, обов'язкових до виконання нарівні із законом (їх порушення тягло за собою покарання, схоже на вирок законодавчих органів), становила звичаєве право. Його повнота перебувала в прямому взаємозв'язку з паралельно діючим у країні (чи окремому регіоні) законодавством, що не встигало або не могло з тих чи тих причин охопити якусь сферу суспільного співжиття. Тому поширення законодавства відповідно звужувало на місцях функції звичаїв. Коли останні не суперечили інтересам соціальної еліти, їм зазвичай надавалася сила закону.